Шелест павутиння в її спині поступово змовкав, коли Меланія опинилася у світі, що здавався водночас безмежним і замкнутим. Світло, яке огортало її після дотику до нитки, згасало, залишаючи після себе лише темряву, проте вона була іншою — глибшою, густішою, живою.
Попереду, крізь серпанок тьмяного сяйва, проступали дивовижні сфери. Вони ніби плавали в повітрі, обертаючись і переливаючись червоним та золотим, ніби маленькі сонця, що дихали і співали. Їхній спів — м’який, таємничий, — наповнював простір навколо, ніби голоси древніх істот.
Меланія зробила крок уперед, відчуваючи під ногами щось схоже на кришталевий міст. Його поверхня була прозорою, але під ним не було нічого, окрім порожнечі. Кожен її крок лунав злегка, якби ехо торкалося самого серця цієї дивної реальності.
Раптом сфери почали рухатися, створюючи візерунки в повітрі. Вони оберталися одна навколо одної, перетинаючи невидимі орбіти. Кожна сфера залишала за собою слід із золото-червоних іскор, ніби хвіст комети.
— “Сфери часу,” пролунав голос із темряви.
Меланія озирнулася, але нікого не побачила. Голос звучав так, ніби йшов із самої структури світу.
— “Кожна з них містить фрагмент істини, але всі вони палають. Чи готова ти торкнутися їх і прийняти те, що вони покажуть?”
— “А якщо я помилюся?” — запитала вона, підходячи ближче.
— “Помилка — лише слово. Вибір — це твій ключ.”
Вона вдивлялася в найближчу сферу. Всередині неї, за переливами вогню, вона побачила образи: місто, що колись було величним, але тепер занурене в руїни. На його вулицях, затягнутих попелом, стояла висока фігура у чорному плащі, тримаючи щось у руці. Чи то був меч, чи то древній ключ — Меланія не змогла визначити.
Друга сфера світилася яскравіше. Усередині неї виблискувала сцена бою, де вона сама стояла серед інших воїнів. Її меч був обплетений незнайомими рунічними символами, а поруч із нею стояв чоловік із загадковими срібними очима.
— “Що вони означають?” — пробурмотіла вона, не відводячи погляду.
— “Кожна з них — відображення можливості. Одна покаже тобі те, що було. Інша — те, що може статися. Але обидві ведуть до одного: до істини, яку ти шукаєш.”
Меланія простягнула руку до сфери з боєм, але зупинилася. У її свідомості з’явилося несподіване запитання: чи справді це її вибір? Чи ці сфери керують нею?
— “Чи є в цьому світі свобода?” — запитала вона, не знаючи, чи її почують.
Голос на мить змовк, а потім відповів:
— “Свобода — це ілюзія, яку ти сама створюєш. Але навіть в ілюзії ти можеш знайти істину.”
Вона вдихнула глибше й таки торкнулася сфери з руїнами. Вогонь обпік її пальці, але це не було боляче — скоріше, схоже на дотик найсильнішого холоду, що враз заглибився у її тіло.
Образи поглинули її. Місто, поховане під попелом, ожило перед її очима. Вона побачила, як тіні рухалися вулицями, а фігура в чорному плащі поверталася до неї обличчям. Її серце стислося: це була вона сама.
Сфера погасла, випускаючи її зі своїх обіймів. Меланія важко дихала, намагаючись усвідомити побачене.
— “Ти бачиш себе такою, якою ти станеш, якщо не зміниться хід речей,” сказав голос. — “Тепер твоє завдання — вирішити, чи прийняти цю долю, чи спробувати її змінити.”
Сфери крутилися все швидше, їхній рух створював відчуття, ніби сам простір навколо неї втрачав стабільність. Їхній спів, спершу мелодійний і заспокійливий, тепер наповнився нотами неспокою — високі й різкі звуки прорізали повітря, мов блискавки, які торкалися її внутрішнього світу. Це був не просто звук; це був поклик, що проникав глибше за свідомість, змушуючи її серце битися швидше.
Меланія відчула, як час стискається навколо неї, перетворюючись із нескінченного потоку на вузький коридор, через який потрібно було пройти. Їй здалося, що сфери знають більше, ніж показують. Їхній рух, хоч і хаотичний на перший погляд, мав свою логіку, свій прихований сенс, який вона ще не змогла розгадати.
— “Чого ви хочете від мене?” — прошепотіла вона, але її слова розчинилися в шумі.
Раптом одна з сфер, більша за інші, вирвалася вперед і застигла перед нею. Її поверхня почала змінюватися, і на ній виникли образи: спалахи світла, розмиті силуети, тіні, які боролися одна з одною. Це виглядало як шматки майбутнього, що намагалися прорватися до теперішнього.
— “Попереду… небезпека чи можливість?” — запитала Меланія сама себе, вдивляючись у хаос образів.
Сфера не дала їй відповіді. Замість цього вона почала повільно віддалятися, ніби закликаючи її слідувати за собою. Інші сфери продовжували кружляти довкола, утворюючи щось на кшталт коридору, який вів у темряву попереду.
Меланія зробила крок вперед, і відчуття тривоги посилилося. Вона знала, що кожен наступний крок веде її все ближче до невідомого. Але водночас у ній зростав інший відчуття — внутрішня рішучість. Усе, що вона пережила, привело її сюди, і вона не могла дозволити собі вагатися.
Кожна сфера, яку вона проходила, світилася яскравіше, ніби передаючи їй свою енергію. Вона відчула, як її тіло наповнюється теплом, а разом із ним — спогадами й розумінням. Це були уроки минулого, досвід, який тепер зливався в одне ціле.
Зрештою, коридор скінчився, і перед нею відкрилася нова зала. Вона була безмежною, її стіни губилися в далечині, а в центрі височіла структура, що нагадувала годинник. Але замість стрілок у ньому крутилися ті самі сфери, створюючи складний візерунок з часу і простору.
Спів перетворився на гул, глибокий і потужний, що, здавалося, йшов із самої сутності цієї конструкції. Меланія підійшла ближче, і сфери в годиннику почали рухатися швидше. Вона відчула, як знову тягнеться час, але цього разу він не стискався, а розширювався, охоплюючи все, що вона могла уявити.
— “Твій вибір тепер створить шлях для всіх”, — пролунало звідкись ізсередини її розуму.
Меланія вдихнула глибше. Вона зрозуміла, що попереду не просто випробування чи небезпека. Перед нею відкривалася відповідальність, величезна і майже непідйомна, але вона знала: назад шляху вже немає.
— “Я готова,” — промовила вона і торкнулася структури, відчуваючи, як світ навколо починає змінюватися.