Тарік ішов через нескінченну рівнину, де сухе повітря било в обличчя, а земля під ногами здавалася розпеченою, наче віддавала всі свої жаркі секрети світу. Вітер зривався з гір, розносячи пил, який заповнював простір навколо, і він змушений був постійно прикривати обличчя рукавом своєї старої кожухи. Проте навіть він не міг захистити від незмінної спеки та тихого, безжального суму, який оселився в його душі.
Тарік мав яскраво виражений образ мандрівника: коротке волосся, поцятковане сивиною, що, здається, було результатом численних битв, якими була сповнена його юність. Глибокі зморшки на чолі від напружених роздумів, а на обличчі — сліди від багатьох поразок і перемог. Від його військової форми залишились лише обгорілі шматки тканини, що колись були бронею. Сьогодні він був просто мандрівником, і його внутрішня боротьба більше не велася між миром і війною, а між пошуком істини і безкрайнім сумнівом.
У минулому Тарік був воїном, відомим своїми мужніми вчинками та безжалісною відданістю своїй справі, але тепер цей образ розсипався на порох, як і його стосунки з людьми, що залишалися позаду. Він не міг залишити їхнє прагнення до боротьби, їхні нескінченні війни, котрі не приносили жодного сенсу. Тарік прагнув іншого: розуміння того, чому вічність здавалася такою недосяжною, чому вони, всі ці світи, створення, здаються лише пішаками на шахівниці часу.
Вітер повернув, принесши запах води. Він замовк, і Тарік прислухався до тиші. Чим далі, тим більше він відчував себе невидимим, ніби вся ця пустка навколо була створена для того, щоб відкрити перед ним шлях. Але шлях до чого? Вічність? Розгадка?
Він зупинився на краю широкої долини. Високі гори виглядали як охоронці цієї безкрайної землі, що не знала жодних меж. Усі його м’язи напружилися, коли він почув голос — спочатку слабкий, як шепіт вітру, а потім більш чіткий.
— Ти йдеш за покликом, чи просто шукаєш шлях?
Тарік не здивувався. Він давно звик до цього внутрішнього голосу, який інколи проголошував істини, але завжди в загадковій формі. Це був голос не світу, а його самого. Чи, може, це був голос чогось більшого, що тільки чекає, коли він зробить правильний крок?
Він опустив голову, стиснувши кулаки. Його вогняна натура не могла залишити ці питання без відповіді.
— Я йду, бо не маю іншого вибору, — вигукнув він, дивлячись у безкрайній простір долини, де горизонти змішувались з небом. — Відповідь не прийде, поки я не знайду її сам!
Тарік не чекав відповіді. Він занурився у свої роздуми, коли перед ним виникла постать — не фізична, а скоріше енергетична, як туман, що змінюється в кожному русі. Він підняв руку, і постать не зникла. На мить він відчув, як його самовпевненість розсіюється в темряві навколо нього.
— Ти не можеш уникнути цього, Таріку. Ти йдеш через свої страхи, бо хочеш знайти відповідь, яку неможливо пояснити.
Тарік дивився в темряву, його руки тряслися від сили, що раптом охопила його. Він був готовий до битви, до всього, що було б необхідно, щоб відповісти на своє питання. Але цього разу він не чекав від світу простих рішень. Він хотів відповіді, які змінять усе, що він знав про життя, час і вічність.
— Я знайду тебе, — прошепотів він, йдучи в глибину долини, де сили, що більше не мали фізичного образу, лише чекали на нього.