Розділ 5. Глава 1. Вітер змін

На вершині високої гори, де хмари здавалося можна було торкнутися рукою, стояв Антем. Він вдивлявся в далечінь, де простягалися безкраї зелені поля його світу. Сонце висвітлювало вершини, але внизу, в долинах, клубочилися тіні. Вони не належали до цього місця.

Антем відчував тривогу. Щось змінювалося у структурі світу, у піснях вітру, які він завжди міг чути. Останнім часом ці мелодії стали розірваними, неповними, наче вічність почала втрачати свій ритм.

Раптом поруч із ним з’явилася Ейлі, її фігура розпливчасто вимальовувалася крізь серпанок. Її світло, яке завжди приносило тепло, цього разу було тьмяним.

— Ти відчуваєш це, Антеме? — запитала вона, тримаючи руку біля серця. — Усі світи тривожаться. Щось наближається.

Антем кивнув, але не відповів. Його думки були зайняті передчуттям.

Далеко в іншому світі, в густому лісі, Айна сиділа біля прозорого джерела. Вода була такою спокійною, що здавалася дзеркалом. Її інтуїція, яка ніколи не підводила, тепер кричала про небезпеку. Їй здавалося, що джерело ось-ось перестане текти, наче саме час зупиниться.

Тарік, мандрівник між світами, тим часом стояв на перехресті доріг. Його очі пильно вдивлялися в символи на камені. Він знав, що ці знаки — не просто позначки напрямків. Це був ключ до відповіді на те, що загрожує вічності.

Луміс, у своїй майстерні, створював новий інструмент. Він не міг пояснити, чому це робить, але відчував, що цей пристрій стане важливим для майбутньої битви.

Усі вони розуміли, що незабаром зустрінуться знову. Їхній шлях до об’єднання лише починався, але вони знали: кожен з них потрібен для захисту того, що називають вічністю.

І десь у глибині темряви, за межами світів, сили, недостойні вічності, готувалися до свого ходу.