Пітьма і світло зливалися воєдино в цьому дивному просторі, що здавався водночас безмежним і замкнутим. Гілки дерев спліталися у візерунки, схожі на древні руни, а їхній тріск і шелест нагадували слова, яких герої не могли розібрати. Повітря тут було насичене енергією, що перетікала між світлом і тінню, створюючи відчуття, що сама реальність дихає.
Айна йшла попереду, її очі ловили кожен рух, кожну зміну навколо. Вона відчувала пульсацію цього світу — ритм, у якому зливалися голоси минулого й майбутнього.
— Це не просто дорога, — промовила вона, зупинившись на мить. — Це живий простір, що спостерігає за нами.
Антем нахмурився, оглядаючи невидиму лінію горизонту.
— Але чого він чекає від нас? — його голос прозвучав різко, але водночас розгублено. — Ми шукаємо відповіді, але натомість натрапляємо на все нові загадки.
Луміс, спершись на меч, глянув на свого друга.
— Можливо, це частина випробування. Не всі питання потребують відповіді.
Тарік стояв осторонь, заглиблений у власні думки. Він відчував, як щось у цьому місці змушувало його сумніватися. Чи не ходять вони по колу? Чи це не просто відлуння їхніх власних рішень?
— Чи задумувались ви, — промовив він нарешті, — що ми можемо бути лише частиною чогось більшого? Можливо, цей шлях — не петля, а рекурсія, спосіб повернути нас до наших помилок, але в іншій формі.
Антем обернувся до нього, його погляд був напруженим.
— Ти хочеш сказати, що ми приречені повторювати цей шлях, поки не знайдемо правильний вихід?
Тарік знизав плечима.
— Або ж це природний хід Вічності. Час тут — не лінія і не коло. Він пульсує, як серце. Ми рухаємося вперед, але завжди повертаємося до найважливіших моментів, поки не усвідомимо їхню суть.
Айна зупинилася, повернувши голову до них.
— Тоді це не покарання, а урок. Кожен крок — це можливість зрозуміти себе.
Її слова зависли в повітрі, немов струни арфи, що вібрують після останнього акорду. Саме тоді простір почав змінюватися. Гілки дерев піднялися, відкриваючи перед ними шлях, залитий дивним срібним світлом. Але світло це було не природним; воно здавалося живим, перетікало і танцювало, як дим, що пробивається крізь промінь сонця.
Вони рушили вперед, їхні тіні зливалися з мерехтливим світлом, і кожен відчував, що цей шлях веде не лише до серця світу, але й до їхньої власної сутності.
Крок за кроком світло почало змінюватися. Воно розділилося на сотні потоків, кожен з яких показував інше обличчя героїв. Антем побачив себе — але не таким, яким він є зараз. Він стояв на самоті, тримаючи уламки свого світу, і його очі сяяли болем і надією водночас.
Луміс побачив себе без меча, але з руками, повними зростаючих квітів. Його обличчя було спокійним, ніби він знайшов свій справжній шлях.
Айна побачила себе у центрі вихору часу, і цей вихор підкорявся її волі. Її образ був сповнений світла, яке розходилося від неї, як промінь світанку.
Тарік побачив себе як частину великого сплетіння енергії. Він не стояв осторонь світу — він був його частиною, а світ був частиною його.
Кожен з них відчув тягар цих образів. Це було не просто майбутнє чи спогади, а сутність їхньої душі, яка чекала свого пробудження.
— Ми — творці цього шляху, — прошепотіла Айна. — Але чи готові ми прийняти це?
Світло згасло, залишивши їх у темряві, і лише тиша відповідала на її питання. Але в цій тиші було щось нове — відчуття єдності, що пов’язувало їхні душі. І вони зрозуміли: попереду їх чекає щось більше, ніж відповіді. Попереду їх чекає вибір.