Емірен стояв перед величними воротами Міста Вибору. Їхня поверхня, вкрита древніми рунами, мерехтіла примарним сяйвом, що змінювалося й пульсувало, немов відбиваючи ритм прихованого життя. Ворота були ні повністю зачинені, ні відчинені — наче очікували на щось важливе, або когось, хто визначить їхній стан. Дивна енергія струменіла від них, схожа на напруження перед бурею. Емірен відчував вагу незліченних рішень, що жили у цих стінах, немов саме повітря було насичене виборами тих, хто ступав цими шляхами до нього.
У його свідомості відлунював голос загадкового чоловіка в каптурі: “Ти не зможеш повернутися.”
Глибоко вдихнувши, Емірен підняв руку й торкнувся прохолодної, гладкої поверхні воріт. Вони відреагували негайно. Руни спалахнули яскравішим світлом, їхні лінії перепліталися й змінювалися, створюючи нові візерунки. Повітря наповнив низький, глибокий гул, що пройшов крізь тіло Емірена, змушуючи його серце битись швидше. І раптом, без жодного попередження, ворота повільно розчинилися, запрошуючи його до того, що ховалося за ними.
Місто на межі реальностей
Перед ним розгорнулося Місто Вибору, мов уривок із химерного сну. Вулиці, викладені сяючим камінням, звивалися й закручувалися в неможливих напрямках: одні піднімалися в небо, інші занурювалися в глибини, куди не досягало світло. Будівлі, немов живі істоти, дихали та пульсували, їхні стіни гнулися, змінюючись під впливом невидимих думок тих, хто проходив повз.
Між вулицями снували люди, кожного з яких оповивали тонкі нитки світла, що поєднували їх із будівлями, дорогами й навіть самим повітрям. Емірен зрозумів, що ці нитки — не просто сяйво, а прояви часу, виборів, втілених у реальності. Деякі нитки безмежно розгалужувалися, утворюючи нескінченні можливості, тоді як інші обривалися різко й невідворотно, перекреслені рішеннями, що не підлягали виправленню.
Коли він заглиблювався далі, з тіні виринула постать — жінка у сріблясто-синіх шатах, що спускалися до землі плавними хвилями. Її очі світилися м’яким світлом, відображаючи нитки, що оповивали місто. У руках вона тримала посох, увінчаний кристалом, який пульсував, мов серце.
— Ласкаво просимо, мандрівнику, — заговорила вона мелодійним, але водночас владним голосом. — Ти увійшов у Врата Наслідків. Лише одиниці досягають цього місця, і ще менше з них розуміють його суть. Чи знаєш ти, навіщо ти тут?
Емірен, вагаючись, відповів:
— Мені сказали, що я здатний змінювати час. Що мої вибори можуть створювати або руйнувати його гілки. Але я не розумію, що це означає чи що я маю тут робити.
Жінка уважно розглядала його, її погляд здавався пронизливим і водночас сповненим співчуття.
— Ти — Творець, — сказала вона, нарешті. — Один із небагатьох, хто бачить час не як лінію, а як сад із нескінченними можливостями. Тут, у цьому місті, ти повинен зустрітися віч-на-віч із своїм минулим, теперішнім і можливими майбуттями. Лише тоді ти зможеш вирішити, які гілки плекати, а які залишити помирати.
Зала Відображень
Жінка повела Емірена звивистими вулицями, що змінювалися з кожним кроком. Те, що спочатку було вузьким провулком, перетворилося на широку площу, а потім — на міст, який пролягав через сяючу ріку. Нарешті, вони дісталися до величної споруди, збудованої з дзеркального скла, у якому відображалися не лише образи, але й фрагменти спогадів: дитинство Емірена, сцени з його села, моменти, які він гадав, були втрачені назавжди.
— Це — Зала Відображень, — пояснила жінка. — Тут ти зустрінешся з виборами, які сформували тебе, і шляхами, якими ти не пішов. Це місце істини, де ілюзії певності зникають. Чи готовий ти?
Емірен відчув, як його серце затремтіло.
— У мене є вибір? — запитав він.
Жінка ледь усміхнулася.
— Вибір є завжди. Це — суть цього міста. Але пам’ятай: кожне рішення породжує хвилі, що змінюють не лише твою долю, а й долі інших.
З цими словами вона відступила вбік, і двері до зали відчинилися беззвучно. Усередині панував прохолодний, майже застиглий спокій. Повітря було важким, ніби саме простір очікував на його наступний крок. Емірен увійшов, і двері зачинилися за ним.
Обличчя минулого
Як тільки він ступив у залу, стіни-дзеркала ожили. У них відобразилися сцени з його життя, що змінювалися одна за одною, мов хвилі на озері. Він побачив себе дитиною, що бігав полями навколо села. Побачив матір, яка з тривогою вдивлялася у пустий гаманець. Побачив кузню, де його руки, обпалені працею, формували метал у зброю.
Але дзеркала показували не лише те, що було. Вони показували те, що могло бути.
В одному відображенні він побачив себе юнаком, який покинув село та вирушив до далекого міста. В іншому — момент, коли він відмовився допомогти пораненому подорожньому, і той загинув. Кожна сцена важила так багато, що Емірен відчував її відлуння у власному серці.
Глибокий голос порушив тишу:
— Чи бачиш ти тепер, Емірене, нитки, що сплітають твоє життя? Кожен вибір, зроблений або відкинутий, створив сад, у якому ти тепер стоїш. Чи шкодуєш ти про щось?
Емірен спробував відповісти, але відчув, що його власне відображення дивиться на нього запитливо й навіть осудливо.
— Я не знаю, — прошепотів він. — Я робив помилки, але я… Я думав, що вчиняю правильно.
Відлуння голосу прозвучало знову:
— Намір не стирає наслідків. Питання не в тому, чи ти мав рацію, а чи зможеш ти прийняти хвилі своїх дій.
Тягар вибору
Дзеркала змінилися втретє, показуючи майбутнє. Він побачив село, охоплене полум’ям, людей, які в паніці рятувалися втечею. Але поряд із цим з’явилася інша картина: велетенське дерево, осяяне золотими листками, і він сам, стоячи під його гіллям серед врятованих людей.
— Ти маєш силу впливати на ці майбуття, — сказав голос. — Але для цього ти повинен обрати свій шлях.
Емірен відчув, як його серце гупає в грудях. Він боявся, але знав, що повернення назад більше немає.
— Я готовий, — промовив він, хоч голос тремтів. — Покажи мені, що я маю зробити.
Стіни-дзеркала затремтіли, і перед ним відкрився єдиний шлях, оповитий світлими нитками часу. Глибоко вдихнувши, Емірен ступив уперед, готовий прийняти свою долю.