Тиша, що панувала в залі Картографів Часу, нагадувала сон, з якого ніхто не бажав прокидатися. Простір був залитий тьмяним, перлинним світлом, яке здавалося безтілесним і непідвладним фізиці. Там, де колись точилася запекла боротьба, тепер залишилася лише глибока порожнеча. Сфери зникли, їхній слід розчинився у вирі часу, але присмак вибору Меланії все ще тяжів над присутніми, змінюючи тканину буття.
Архон, мовчазний спостерігач і досвідчений маніпулятор, стояв посеред залу, опустивши погляд на стародавні карти. Його обличчя лишалося незворушним, але пальці судомно стискали руків’я посоха. Сотні ліній, що зображували потоки часу, переплутались і зникли, наче їх ніколи й не існувало.
Він шепотів, звертаючись до себе: “Вона… обрала те, чого я не зміг би”.
Поруч із ним стояла Лея, молодий історик, яка завжди була його тінню. Її очі виблискували неприхованою тривогою. Вона знала, що теперішня стабільність — лише ілюзія. Рішення Меланії розірвало одвічні закони балансу, і наслідки вже розгорнулися в сотнях реальностей.
“Ми повинні діяти,” — сказала вона з відчайдушною переконаністю. — “Якщо баланс не буде відновлено… все зникне.”
Архон мовчав. Він бачив майбутнє — і воно було хаотичним, сповненим невизначеності. Але чи це дійсно було гіршим, ніж вічне підкорення Законам?
Тим часом у далекому куточку світу, де час наче сповільнився, молода дівчина пробудилася серед руїн старовинної фортеці. Її звали Авела, і вона була новачком у цій великій грі. Очі, сповнені смарагдового блиску, вбирали навколишній світ, а руки обережно тримали уламок кристала — те, що вона знайшла серед розвалин.
“Це ключ,” — прошепотів знайомий, але невидимий голос.
Авела не знала, що саме цей кристал зробить її життя нерозривно пов’язаним з долею Меланії. Вона навіть не здогадувалася, що її кроки відлунюють у лабіринті часу, створюючи нові стежки, які перетинатимуться з чужими виборами.
“Що це за місце?” — спитала вона. Її голос загубився у вітрі.
“Це місце — залишок руйнування, яке ніколи не мало статися,” — відповів голос.
Авела замислилася. Її життя було сповнене втрат і болю. Але тепер, із цим кристалом у руках, вона відчувала щось нове: силу, що може змінити все.
У цей самий момент, Меланія стояла перед дзеркалом, яке не відображало її обличчя. Воно показувало безкінечну кількість її відображень — у кожному з них вона була іншою. Одна усміхалася, інша плакала, третя тримала зброю, а четверта благала когось прощення.
“Хто ти?” — спитала вона. Її голос лунав спокійно, але в ньому читалася втома.
Дзеркало почало змінюватися, і в його глибині з’явилося щось нове — обличчя, яке вона не очікувала побачити. Це був Архон. Його очі світилися з сумішшю жалю і рішучості.
“Ти створила новий світ, але чи знаєш ти, що тепер будеш у ньому робити?” — спитав він. Його голос лунав не як дорікання, а як виклик.
Меланія відвела погляд. Вона знала, що її вибір змінив усе, але водночас зруйнував межі, які тримали цей світ разом. Вона також знала, що тепер має зустрітися з новими обличчями, з новими битвами — і з власними страхами.
“Я змінила себе,” — прошепотіла вона, ніби відповідаючи на власне запитання. — “І тепер я зміню цей світ.”
Дзеркало потьмяніло, а Меланія відчула, як щось у ній змінюється. Її кроки тепер належали новій дорозі, що вела до невідомого.