Крокуючи далі, Меланія відчувала, як світ змінюється навколо неї. Час і простір перепліталися у химерний візерунок, де минуле, теперішнє і майбутнє ставали одним цілим. Її кроки були обережними, але впевненими, хоча в душі вирували сумніви. Вогонь Безмежності тепер був не просто мечем у її руках, а частиною її сутності. Він нагадував про себе з кожним пульсом, з кожним поштовхом її серця.
Вона наблизилася до вузького мосту, що висів у порожнечі. Його поверхня, зроблена з тонких золотавих нитей, мерехтіла світлом, яке здавалося, виходило з самого повітря. Але під мостом була безодня, що поглинала все світло, і Меланія розуміла: одне невірне рішення — і вона зникне у цій пітьмі.
“Це шлях рівноваги,” — почувся голос, який тепер лунав не зовні, а всередині її розуму. “Ти повинна зрозуміти, що не кожен крок вперед веде до мети. Іноді потрібно зупинитися. Іноді — повернути назад. Але чи зможеш ти знайти правильну грань між цим?”
Меланія підняла голову, вдивляючись у кінець мосту. Там, у світлі, яке здавалося нереальним, стояла постать. Її обрис був розмитим, наче сама реальність не могла вирішити, ким ця істота має бути. Вона чекала. Не вимогливо, але терпляче.
Крокуючи мостом, Меланія відчувала, як він під нею коливається. Кожен крок відгукувався вібрацією, що розходилася в її душі. Їй здавалося, що вона відчуває кожну нитку мосту, їхню напругу, їхній страх бути розірваними.
“Це місце не створене для тих, хто сумнівається,” — сказав голос. “Але і впевненість тут може бути пасткою.”
“Що ти хочеш від мене?” — запитала Меланія, її голос лунав рівно і чітко, хоч усередині неї бушували емоції.
“Я нічого не хочу,” — відповів голос. “Але ти повинна зрозуміти, чого хочеш ти.”
Вона зупинилася. Вогонь Безмежності в її руках загорівся яскравіше, ніби реагуючи на її нерішучість. Її погляд знову впав на постать, що чекала на кінці мосту. І раптом ця істота заговорила.
“Рівновага — це не стабільність, це рух,” — сказав її голос, який одночасно здавався і чужим, і близьким. “Кожен твій крок змінює цей світ. Але чи знаєш ти, який світ ти хочеш побудувати?”
Меланія відчула, як її серце обпікає правда цих слів. Вона завжди прагнула знайти істину, але тепер усвідомила, що кожна істина має свою ціну. Іноді, щоб знайти відповідь, потрібно втратити частину себе.
Вона зробила наступний крок, а потім ще один. Міст під нею почав сяяти сильніше, немов реагуючи на її впевненість. Але з кожним кроком їй ставало важче дихати, ніби сам простір зважував її вибір. І коли вона нарешті дісталася кінця мосту, постать перед нею почала набувати форми.
Це була жінка. Її обличчя було майже дзеркалом обличчя Меланії, але очі світилися золотом, а з-під її пальців струменіла енергія, яка здавалася безмежною.
“Ти пройшла шлях рівноваги, але це лише початок,” — сказала вона, простягаючи руку до Меланії. “Час прийняти не лише силу, але й її наслідки.”
Меланія не відвела погляду. Вона знала, що її вибір змінить усе. Але чи була вона готова прийняти це? Вона простягла руку, торкнулася долоні цієї жінки, і світ навколо розчинився у спалаху яскравого світла.