Customise Consent Preferences

We use cookies to help you navigate efficiently and perform certain functions. You will find detailed information about all cookies under each consent category below.

The cookies that are categorised as "Necessary" are stored on your browser as they are essential for enabling the basic functionalities of the site. ... 

Always Active

Necessary cookies are required to enable the basic features of this site, such as providing secure log-in or adjusting your consent preferences. These cookies do not store any personally identifiable data.

No cookies to display.

Functional cookies help perform certain functionalities like sharing the content of the website on social media platforms, collecting feedback, and other third-party features.

No cookies to display.

Analytical cookies are used to understand how visitors interact with the website. These cookies help provide information on metrics such as the number of visitors, bounce rate, traffic source, etc.

No cookies to display.

Performance cookies are used to understand and analyse the key performance indexes of the website which helps in delivering a better user experience for the visitors.

No cookies to display.

Advertisement cookies are used to provide visitors with customised advertisements based on the pages you visited previously and to analyse the effectiveness of the ad campaigns.

No cookies to display.

Глава 6: Дотик до Вічності

Антем наблизився до ядра. Його світло вже не сліпило, а стало майже теплим, живим. Здавалося, воно спостерігає за ним, чекаючи на його дії. Він відчув, як серце б’ється швидше, і кожен крок наближав його до межі, за якою вже не буде дороги назад.

В його голові почали лунати голоси. Вони були тихі, шепітливі, наче тисячі душ говорили з ним одночасно.

— Що ти бачиш? — запитав голос за його спиною. Це був той самий чоловік у плащі, чий вигляд тепер здавався менш загрозливим, а скоріше сповненим спокійної сили.

— Ядро. Світло. Це… правда? — відповів Антем, не повертаючи голови.

— Це не лише правда, — відповів чоловік. — Це ти. Це кожен із нас. Ядро — це відображення того, що ми завжди боялися зрозуміти: часу не існує, а є лише ми самі, ті, хто створив цю ілюзію, щоб не втратити себе.

Антем замислився.

— Але якщо я це зруйную, ми втратимо ілюзію. Ми втратимо… усе.

— Ілюзія — це тюрма, — сказав чоловік. — Але й істина — це нескінченність. Вічність не має форми, не має меж. Вона не дарує комфорту. Вона просто є.

Антем зрозумів, що стоїть перед вибором: залишити ядро цілим і зберегти світ таким, як він є, або зруйнувати його й випустити вічність, навіть якщо це зітре все, що існує.

Він витягнув кулю з кишені. Вона знову пульсувала, відображаючи його емоції. Лінії на її поверхні спалахували сильніше з кожною його думкою, наче вона була пов’язана з його свідомістю.

— У мене немає права вирішувати за всіх, — сказав Антем, але його голос звучав невпевнено.

— У тебе є право, тому що ти обрав цей шлях, — відповів чоловік. — Ти тут не випадково. Ти той, хто зміг побачити поза часом.

Антем зробив останній крок до ядра. Він підняв кулю, і в ту ж мить вона почала сяяти так яскраво, що він ледь зміг утримати її в руках.

Рішення

— Якщо я це зроблю, я хочу знати, що хоча б хтось збере світ заново, — сказав Антем. — Що ми зможемо створити щось краще, ніж ця ілюзія.

Чоловік у плащі кивнув.

— Ілюзії будуть завжди. Але те, що ти створиш, буде вже не брехнею, а вибором.

Антем вдихнув глибоко, підняв кулю вище і впустив її в ядро. У той самий момент світло стало нестерпно яскравим. Простір навколо вибухнув хвилею енергії, яка пройшла крізь Антема, стираючи все, що він знав.

Кінець і початок

Коли світло зникло, Антем опинився в порожнечі. Там не було нічого — ні звуків, ні руху, ні навіть його самого. Але він відчув, що це не кінець. Це була точка, з якої все починалося знову.

І в цій точці він почув голос, але вже не ззовні, а всередині себе.

— Тепер ти той, хто стереже вічність.

Антем відкрив очі. Перед ним знову був світ, але він виглядав іншим. Люди, будівлі, небо — усе здавалося більш справжнім, ніж будь-коли раніше. Але він знав, що це вже не ілюзія. Це був вибір, створений ним.

Він стояв серед цього нового світу, і на його обличчі з’явилася легка усмішка. Він не знищив усе, але й не залишив стару брехню.

Його шлях тільки починався.