Антем із невеликою групою рухався вперед. Поверхня землі під ногами змінювалася, стаючи менш гладкою й набуваючи природніших рис: з’являлися камені, вибоїни, навіть крихітні зелені паростки, які проростали з нізвідки. Світ ніби відгукувався на їхню присутність.
Молода жінка з коротким волоссям, яка йшла поруч із ним, перервала мовчання:
— Як ти дізнався, що це було правильно? Зупинити час, зруйнувати систему?
Антем задумався.
— Я не був упевнений, — зізнався він. — Але залишити все як є означало б продовжувати жити у брехні. Кожен із нас має право обирати, як жити. Я просто відкрив двері.
Старший чоловік, який назвався Кареном, додав:
— Але ти відкрив їх не тільки для нас. Світ став порожнім. Ми йдемо, але що, як це лише ілюзія свободи?
Антем мовчав. Він сам не знав відповіді, але був переконаний, що правда, якою б важкою вона не була, краща за обман.
Сигнали минулого
Дорогою вони натрапили на дивний предмет, наполовину вкопаний у землю. Це був уламок якоїсь машини, схожий на залишки шестерень із вежі. Але він світився слабким червоним сяйвом.
— Це залишки системи, — сказав Антем, нахилившись.
— Вона все ще жива? — запитала жінка.
— Я не думаю, що система може так просто зникнути, — відповів він. — Її сліди залишаться в нашій свідомості, навіть якщо світ зміниться.
Карен присів поруч і торкнувся уламка. У ту ж мить червоне світло стало сильнішим, і всі вони почули голос, що лунко пролунав у головах:
— Ви порушили порядок. Відновіть гармонію або загинете.
Група перелякано відсахнулася. Уламок потьмянів, але відчуття тривоги залишилося.
— Що це було? — запитав Карен, озираючись навколо.
— Це система, — сказав Антем. — Вона не зникла. Вона спостерігає.
Перше випробування
Вони вирушили далі, але тривожне передчуття переслідувало кожного з них. Поступово земля почала ставати нерівною, перед ними з’явилися пагорби, а за ними — дивне утворення, схоже на чорний каньйон.
— Нам туди? — запитала жінка.
— Ми маємо перевірити, — сказав Антем.
Коли вони наблизилися до краю каньйону, його стіни почали змінюватися. Вони ніби були живими: на їхній поверхні з’являлися й зникали символи, схожі на ті, що Антем бачив у вежі.
— Це пастка, — сказав Карен. — Нам не можна сюди.
— Або це шлях, — відповів Антем, вдивляючись у темряву каньйону.
Він ступив уперед, і його тіло затремтіло від потоку енергії, що огорнула його. Решта вагалася, але молода жінка наслідувала його приклад.
— Якщо ми хочемо дізнатися правду, нам доведеться ризикувати, — сказала вона, і її слова підбадьорили інших.
Один за одним вони увійшли в каньйон. Темрява навколо ставала густішою, але перед ними спалахнуло світло, і в ньому вони побачили щось, від чого завмерли.
Зустріч із тінню
Посеред каньйону стояв чоловік. Він виглядав так само, як Антем, тільки його очі були порожніми, а шкіра — блідою, майже прозорою.
— Ти… це я? — запитав Антем, зробивши крок уперед.
— Я — те, що ти залишив у системі, — відповів двійник. — Я — твоя тінь.
Антем відчув, як серце стискається. Він зрозумів: щоб рухатися далі, йому доведеться зіткнутися зі своїм минулим, зі своїм страхом і з тим, що він втратив.
Двійник підняв руку, і темрява навколо почала набувати форми, перетворюючись на сцену, де Антем побачив себе — у старому світі, до пробудження. Його життя здавалося щасливим, але тепер він бачив, наскільки воно було фальшивим.
— Ти зможеш йти далі тільки тоді, коли приймеш, що ти теж частина цієї ілюзії, — сказав двійник.
Антем зібрав усю свою волю, вдивляючись у власну тінь. Він знав, що ця боротьба стане переломним моментом у його подорожі.