Світло, яке ще кілька хвилин тому здавалося таким яскравим, тепер почало поступово згасати, залишаючи кімнату в напівтемряві. Кожен крок Луміса та Ейлі лунав як відголосок у тиші, і лише годинник продовжував свій безперервний рух, тикаючи, немов не залишаючи їм жодного шансу на спокій.
“Ми не можемо просто залишити це,” — тихо сказала Ейлі, її голос тремтів від напруги. Вона дивилася на годинник, що все більше вабив її, але в її очах з’являлася тривога. “Він як прив’язаний до нашої долі.”
Луміс стояв нерухомо, його погляд був зосереджений на стрілках годинника, що тепер рухалися хаотично, ніби вони намагалися втекти від часу. Його думки плуталися. Те, що він відчував тут, у серці лабіринту, було чимось більш серйозним, ніж він міг уявити.
“Цей годинник… це не просто механізм часу,” — сказав він, наче пробуджуючи свої роздуми до життя. “Це частина чогось більшого. Він тримає у собі більше, ніж просто секунди.”
Ейлі поглянула на нього, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Її погляд падав на годинник, але в ньому не було більше простого захоплення, тільки страх.
“Що, як ми не можемо змінити те, що відбувається?” — запитала вона, її голос був тривожним, але в ньому також звучала гірка надія. “Що, як це вже написано?”
“Ти правий, він може бути тим, що ми шукаємо,” — сказав Луміс, відчуваючи, як гнітюча правда починає вростати в його свідомість. “Але я не знаю, що буде, якщо ми спробуємо змінити його хід.”
Поступово кімната змінилася. Стінки почали віддзеркалювати образи, вони стали тими самими, що стояли перед ними на початку їхньої подорожі. Лики, що з’являлися на них, змішувалися з тінями їхніх власних спогадів. Зі світлом, що згасало, вони ставали все чіткішими, немов вони починали оживати, наповнюючи простір минулими подіями.
Ейлі злякано ступила назад. “Це… це те, що ми залишили позаду, чи не так?” — запитала вона, і її погляд був сповнений сумнівів. “Це не просто лабіринт. Це як місце, що зберігає наші найгірші моменти.”
“Може, це й є правда, яку ми мусимо зрозуміти,” — відповів Луміс, його обличчя було спокійне, але очі палали внутрішнім світлом. “Ми не можемо просто уникнути цього. Ми повинні пройти через це, щоб зрозуміти, хто ми насправді.”
Тіні на стінах почали рухатися, наче вони здатні почути їхні слова. Це не були просто відбитки їхніх страхів чи минулого. Це була частина того, що сталося раніше — і те, що вони, можливо, повинні були залишити позаду. Їхні погляди перетиналися з тими самими образами, яких вони боялися, коли тільки починали свою подорож.
Відчуття спокою та страху змішувались у ньому. Важко було сказати, де закінчуються одні й починаються інші, але це було неминуче.
“Ми повинні рухатися далі,” — сказав він, глибоко вдихаючи. “Не можна дозволити, щоб минуле тримало нас. Це частина того, що ми маємо пройти, і тільки через це ми зрозуміємо, чому ми тут.”
Ейлі стояла тихо, але її серце билося сильно. Вона знову подивилася на годинник, що все ще рухався, але тепер його стрілки здавалися такими ж утомленими, як і вони самі.
“Ми не можемо дозволити, щоб це нас визначало,” — сказала вона, її слова було впевненими. “Ми не можемо дозволити цьому відображенню тримати нас у темряві.”
Вона зробила крок вперед, і Луміс слідував за нею. І хоча кожен крок був тяжким, кожен відлунням у безмежному просторі, вони обидва знали, що це — єдине правильне рішення. Лабіринт був не просто тестом, а випробуванням, що в кінцевому підсумку призведе їх до правди.
І вони йшли далі.