Тарик стояв нерухомо, спостерігаючи за постаттю перед собою. Вона здавалася майже нереальною — не з цього світу. Час зупинився, і єдиним, що він міг чути, був ритм власного серця. Постать не рухалася, але її присутність заповнювала все навколо, важка і незбагненна, наче сама сутність вічності.
Раптом тиша розірвалася звуком. Це був голос, але не людський. Він не виходив від постаті — він лунав усередині самого Тарика, у його свідомості, в його душі. Голос був глибоким, древнім і водночас знайомим.
— Чому ти прийшов сюди? — прозвучало питання.
Тарик здригнувся, не очікуючи, що його думки чи наміри стануть предметом обговорення. Він хотів відповісти, але слова не з’являлися. Він відчував, що це питання не потребує слів, воно було спрямоване в глибину його сутності.
Він нарешті зібрався і подумав: “Я шукаю правду. Я хочу знати, чому я тут і хто я такий.”
Голос відповів, ніби прочитавши його думки:
— Ти прийшов не просто за відповідями. Ти прийшов, бо відчуваєш, що щось давно спостерігало за тобою.
Ці слова змусили Тарика завмерти. Він справді відчував, що все своє життя був під пильним поглядом чогось невидимого, чогось більшого, ніж він сам. Але почути це від іншої сутності було одночасно тривожно й заспокійливо.
— Тобі здається, що це спостереження було благословенням або прокляттям? — запитав голос.
Тарик задумався. Він завжди вагався між цими крайнощами. Спостереження давало йому сили, іноді навіть рятувало його життя, але воно також робило його неспокійним, змушувало сумніватися в собі та в реальності.
— Я не знаю, — зізнався він подумки.
— І саме це є причиною твого шляху, — відповів голос. — Пізнати те, що ти боїшся визнати. Подивитися в обличчя тому, що ти завжди відчував, але ніколи не наважувався зрозуміти.
Темрява навколо почала рухатися, ніби оживаючи. Постать перед ним розчинилася в цьому русі, але голос залишався.
— Йди далі, Тарику. Відповіді чекають тебе, але вони потребують від тебе більше, ніж просто сміливість. Вони потребують готовності прийняти себе.
З цими словами голос зник, і все знову стало тихим. Тарик стояв на місці, обмірковуючи почуте. Його страх знову дав про себе знати, але тепер він відчував, що цей страх був частиною його шляху, частиною того, що він мав подолати.
— Прийняти себе, — тихо повторив він. І зробив ще один крок вперед.