Сонце вже почало ховатися за обрієм, його останні промені розсіювались по небі, фарбуючи його в червоний і золотистий відтінки. Проте на перехресті не було нічого звичайного. Повітря тут важке, немов кожна молекула відчувала вагу часу, який зупиняється. Тіні, що почали наближатися, стали дедалі чіткішими, і тепер кожен із героїв бачив, що це не просто темряви світу — це сили, які прагнуть зруйнувати те, що вони захищають.
“Вони вже тут”, — промовив Луміс, стискаючи свій пристрій. Його погляд був серйозним, але з тінню сумніву, наче він не був зовсім певний у своєму наступному кроку.
“Ми готові,” — відповів Тарік, його голос звучав твердим і певним, хоча серце билося швидше, а в голові відлунювали тисячі думок про те, що має статися.
“Нам потрібно триматися разом”, — сказала Айна, її очі спокійно вивчали горизонти, де вже формувалися контури темних сил. В її погляді не було страху, лише рішучість.
Антем, який до цього мовчав, підняв свій меч і пильно подивився на своїх супутників. “Ми не просто захищаємо вічність, ми повинні зберегти її від руйнації. І навіть якщо це означатиме нашу жертву, ми маємо йти до кінця.”
Здається, що земля почала трястися під ногами. Камені на перехресті засвітилися ще яскравіше, наче відчуваючи цей потужний натиск. Згущалася темрява, і разом з нею з’явилися постаті. Вони були низькими, химерними створіннями, що складалися з темряви й світла, ніби не від цього світу.
“Тим, хто прагне вічності, не місце на цих шляхах”, — пролунав голос, глухий і хрипкий, з туманної постаті, що стояла на передовій. Це був один із ворогів, істота, яка йшла за ними слідом, полюючи на їхній світ.
Тарік зробив крок уперед. Його рука вхопила меч, і, як завжди, він був готовий вступити в бій.
“Не чекай, поки вони завдадуть першого удару”, — прохрипів він, дивлячись на своїх супутників.
“Ми атакуємо!” — скомандував Антем, і разом з ним усі герої рушили вперед.
Битва почалась. Тіні ворогів розрізали повітря, їхні холодні і гострі рухи були синхронізовані, немов кожен із них був частиною однієї великої істоти. Луміс намагався налаштувати свій пристрій, але темрява навколо заважала зосередитися. Айна, закриваючи очі, сягала глибше, намагаючись відчути, де наступні удари будуть найсильнішими.
“Тримайтеся разом!” — крикнув Тарік, і всі вони встали пліч-о-пліч, готові боротися з тим, що несло темряву.
Знову і знову вороги намагалися обійти їх з боків, атакуючи з усіх напрямків. Але кожен з героїв виявив свою силу: Тарік відбивав удари, його меч блискавично розрізав темряву, Луміс активував частину свого пристрою, випускаючи струмені енергії, які огортали їхніх ворогів і виводили з ладу. Айна керувала потоками енергії, що обертаються навколо них, ніби охороняючи своїх товаришів від кожного наступного руху темряви.
“Але їх багато!” — вигукнув Ейлі, збивши одного з ворогів, але не встигаючи уникнути іншого, який вже був поруч.
“Ми не можемо дозволити їм дістатися до вічності!” — відповів Антем, його меч блиснув на сонці, коли він парирував один із ударів.
Тіні і світло змішувалися в бою, і на перехресті розгорілася справжня буря. Кожен з героїв відчував, як його сили обмежені, як усе навколо стає важчим і важчим, але вони не здавалися. Вони знали, що кожен удар, кожен момент боротьби наближає їх до кінця, що остаточне рішення цього бою може змінити долю всіх світів.
І раптом, коли вже здавалось, що сили ворогів не мають кінця, Антем підняв свій меч до неба і вигукнув: “Відкрийте шлях!” У ту ж мить простір навколо них затремтів, і здавалося, що самі небеса відповіли на його клик. Тіні, які насувалися, завмерли на мить, і це стало моментом, коли сили героїв мали шанс переламати хід бою.
Здавалось, що сама вічність зараз буде вирішувати, хто переможе в цій битві.