Повітря змінилося — тепер воно було пронизане глибоким, низьким гудінням, що вібрувало у грудях, наче нагадування про невидиму силу, яка керує цим місцем. Після того, як Меланія доторкнулася до Печатки Розлому, світ навколо них ніби затримав подих. Гвардійці, застиглі у своїх бойових позах, тепер нагадували статуї, викарбувані зі скла, а сяйво, яке раніше огортало залу, почало тьмяніти.
— Що тепер? — прошепотіла Елейн, стискаючи свій амулет. З нього ще слабко мерехтіло золотисте світло, наче те теж втратило свої сили. — Чи ми взагалі живі?
Меланія не відповіла. Її погляд був прикутий до Печатки в її руках. Вона тепер більше не випромінювала холодне сяйво. Натомість, її поверхня нагадувала живу тканину, вкрита тонкими нитками, що перепліталися у химерні візерунки. Їх рухи були ледь помітні, але вона відчувала, як щось змінюється всередині неї.
— Живі, — коротко кинув Арен, витираючи лезо меча від темної, майже примарної крові одного з гвардійців. — Але ненадовго, якщо не знайдемо, що робити далі.
Меланія вдихнула глибше, намагаючись приборкати паніку. Її розум тепер працював швидше, неначе Печатка додала їй нових сил.
— Печать не лише відкриває шлях, — тихо сказала вона, більше до себе, ніж до інших. — Вона руйнує старе, щоб створити нове.
— Ти це точно знаєш чи лише здогадуєшся? — голос Арена прозвучав різко, але в ньому відчувалася прихована тривога.
— Відчуваю, — відповіла вона, піднімаючи погляд. — Ми не зможемо йти далі, якщо не змінимо щось тут, у цій залі. Це місце тримає більше, ніж просто наші дії. Воно перевіряє, чи здатні ми змінити себе.
— Змінити себе? — Елейн подивилася на неї з недовірою. — Як ти уявляєш це? Ми вже ризикуємо життям! Що ще має змінитися?
Меланія підійшла до центру зали, де стіни, здається, почали дихати, випускаючи невидиму хвилю сили. Їй здалося, що їхні форми пульсують, змінюючись під вагою невидимих законів цього місця. Вона простягнула руку до найближчої стіни, і в той самий момент її поглинуло видіння.
Перед її очима з’явилися сцени з минулого. Її батько, що обіймав її у дитинстві, коли вона ще не знала, що таке відповідальність. Мати, яка плакала, дивлячись, як Меланія залишає їхній дім, щоб шукати істину у світі. Потім інші обличчя: ті, кого вона втратила, і ті, кого вона врятувала.
Всі ці люди тепер були частиною її сутності, як і Печать. Її рука мимоволі стискалася сильніше, коли вона відчувала, як їхні голоси шепочуть їй: “Ти мусиш прийняти все, ким ти є, якщо хочеш створити щось нове.”
— Що ти бачиш? — Арен торкнувся її плеча, і Меланія вирвалася з видіння. Вона обернулася до нього, і він відразу зрозумів, що сталося щось важливе.
— Ми повинні прийняти себе такими, якими є, — сказала вона. — Інакше цей лабіринт поглине нас.
— А якщо ми цього не хочемо? — Елейн знову зажадала відповіді, її голос зривався від напруги. — Я не впевнена, що готова прийняти все, що залишилося у моєму минулому.
— Ти мусиш, — твердо відповіла Меланія. — Цей шлях вимагає жертв, але ці жертви — це не наше минуле. Це наш страх перед тим, ким ми є насправді.
Вона простягнула Печать вперед, і раптом світло в залі почало змінюватися. Темрява відступила, відкриваючи величезні двері з чистого світла. Але замість спокою Меланія відчула, як щось дивиться на них з іншого боку — щось потужне і стародавнє, те, що чекало на них.
— Це лише початок, — сказала вона, роблячи перший крок до дверей.
Позаду неї Арен і Елейн обмінялися поглядами, і хоча страх залишався у їхніх очах, вони пішли за нею. Їхня мандрівка до серця вічності продовжувалася.