Повітря за дверима було густим, пронизаним тремтінням, ніби кожна частинка простору готувалася до неминучого зіткнення. Меланія ступила першою, тримаючи Ключ Вічності, який тепер здавався важчим, ніж будь-коли. За нею, з напруженням у кожному русі, слідували Аарен та Елейн. Їхні кроки лунали глухо, розбиваючись об стіни колосальної зали.
Перед ними відкрився грандіозний зал, освітлений сріблястим світлом, що, здавалося, випромінювалося з самої підлоги. У центрі простору стояв величезний механізм, схожий на годинник, але замість стрілок він мав безліч складних шестерень, які рухалися в хаотичному, але водночас гармонійному танці. Цей пристрій був серцем Вічності.
— Це… воно, — прошепотіла Елейн, затамувавши подих. Її голос лунав тихо, ніби з побожним страхом.
Меланія підійшла ближче, відчуваючи, як кожен її крок ставав важчим. Ключ у її руці почав світитися, реагуючи на присутність механізму. Але разом із тим у її серці з’явилося відчуття, що цей момент буде точкою неповернення.
— Ми можемо це зупинити, — промовив Аарен, зупиняючись біля неї. Його рука лежала на руків’ї меча, ніби він був готовий захищати її від самої долі. — Але чи впевнена ти, що це правильно?
— А якщо це пастка? — різко додала Елейн, стискаючи свій медальйон. Її очі блищали від напруги. — Вони хочуть, щоб ми це зробили. Щоб ми зруйнували те, що тримає наш світ цілим.
Меланія опустила погляд на Ключ. Його світло змінювалося, переливаючись різними кольорами, ніби відображаючи її вагання. Її думки були важкими: з одного боку — звільнення від тиранії Вічності, з іншого — хаос, який може настати після цього.
— Це не просто механізм, — тихо сказала вона. — Це… життя. Жертви, які підтримують Вічність, стали його паливом. Але чи маємо ми право вирішувати їхню долю?
— А чи маємо ми право залишати все так, як є? — відрубав Аарен. Його голос був різким, але в ньому чувся біль. — Ми бачили, що ця система робить із людьми. Вона знищує їх. Вона знищує нас.
Елейн, нахмурившись, обернулася до Меланії.
— Якщо ти активуєш ключ, ми знищимо систему, але хто залишиться жити в світі без порядку? Ми втратимо все, що колись знали.
Меланія зробила крок вперед, наблизившись до механізму. Її серце билося в грудях, як барабан. Вона простягнула руку з Ключем, і механізм почав реагувати: шестерні прискорили свій рух, і сріблясте світло стало яскравішим.
Раптом повітря затремтіло, і перед ними з’явилася постать — висока, закутана в темний плащ, з очима, що сяяли, наче зорі. Її голос був глибоким і владним:
— Ти підійшла надто близько, Меланіє. Тепер ти маєш обирати: зберегти Вічність чи дозволити світу зануритися в хаос.
— Хто ти? — запитала вона, її голос був твердим, хоч і тремтів від напруги.
— Я — Той, хто зберігає рівновагу, — відповів незнайомець. — Я існую, щоб захистити цей механізм від таких, як ти. Але твій шлях привів тебе сюди. Тож я питаю тебе: що ти обереш?
Постать здійняла руку, і перед ними з’явилися видіння. У першому вони побачили світ, де механізм знищено: хаос, безлад, руйнування. Люди боролися за виживання в світі, де час більше не мав значення. У другому — світ, де Вічність продовжувала існувати, але ціною безкінечних жертв.
— Це твоє випробування, — сказав незнайомець. — Але пам’ятай: будь-який вибір має свою ціну.
Меланія подивилася на своїх друзів. Вона бачила страх в очах Елейн і твердість у погляді Аарена. Але рішення було лише її.
— Якщо ми не зруйнуємо це, то станемо такими ж, як ті, хто створив цю систему, — тихо сказала вона, але її голос лунав упевнено. — І ми не зможемо більше називати себе людьми.
Вона простягнула Ключ до серця механізму.
Світло вибухнуло, охоплюючи їх усіх. Простір заповнився гулом шестерень, які спинялися. Меланія відчула, як час навколо починає розриватися, і їхні тіла немов розчинялися у вирі світла й темряви.
Але перед тим, як все згасло, вона почула голос незнайомця:
— Ти зробила свій вибір. Тепер світ має знайти новий шлях.