Світло крізь густе переплетіння гілок стало тьмяним, майже згаслим. Ліс, що наче дихав і жив своїм життям, тепер здавався ще більш відчуженим, мов щось у ньому змінилося, щойно фігура зникла. Тиша, яка впала, була важчою за будь-який звук. Кожен крок загону лунав глухо, ніби земля поглинала їхні сліди.
Меланія ішла попереду, відчуваючи на собі важкий погляд лісу. Вона знала, що він спостерігає, але не розуміла, чому.
— Тут щось змінилося, — сказала Лінара, дивлячись на свій компас. Стрілка тепер залишалася нерухомою, вказуючи назад, у той бік, звідки вони прийшли. — Компас знову збився.
— Це пастка, — сказав Ендар, його руни світилися слабким блакитним світлом. Він уважно оглядав кожну деталь навколо, мов шукав невидимого ворога.
— Ні, не пастка, — заперечила Меланія, зупинившись і повернувшись до них. Її голос був спокійним, але очі світилися рішучістю. — Це випробування. Він попереджав нас, що ліс покаже нам те, чого ми боїмося.
— І як же ми пройдемо це випробування? — Лінара стискала компас так сильно, що її пальці побіліли. — Якщо він грає з нашими страхами, що буде, коли ми зламаємося?
— Не можна ламатися, — холодно відповів Ендар. — Якщо зупинимося зараз, ми втратимо все.
Меланія кивнула і зробила перший крок уперед. Ліс раптом змінився, ніби відповідаючи на її рух. Перед ними виникла просіка, що тяглася далеко вперед, закінчуючись в’язким мороком.
— Не сходьте з цього шляху, — попередила вона, хоча сама відчувала, що слова були марними. Ліс міг змінити правила в будь-який момент.
Вони йшли мовчки. Час розмивався; здавалося, вони ішли годинами, хоча ноги ще не втомилися. Ліс почав змінюватися навколо них. Гілки розширювалися, перепліталися, формуючи щось схоже на арки, і здавалося, що тіні самі виростають із землі, перетворюючись на силуети.
Раптом ліс завмер. Із мороку попереду з’явилося щось, що змусило їх зупинитися.
— Що це? — прошепотіла Лінара, її голос тремтів.
Перед ними виросли фігури. Люди, але не зовсім. Їхні обличчя були розмитими, як відбитки у воді, але очі горіли так само, як у тієї тіні, що вони бачили раніше. Ці постаті стояли, мов статуї, їхні руки простягалися вперед, ніби вони намагалися схопити щось у повітрі.
— Це… спогади? — припустив Ендар.
Меланія зробила крок уперед, але одна з постатей різко повернула голову в її бік. Її голос прозвучав тихо, але пронизливо:
— Навіщо ти прийшла сюди?
— Ми шукаємо вихід, — відповіла вона, стискаючи руків’я кинджала.
— Виходу немає, — сказав інший силует, ступивши вперед. Його тіло мерехтіло, наче тремтливий вогник свічки. — Є лише правда, і вона тут.
— Яка правда? — запитала Лінара, її голос став хрипким.
— Правда про вас, — хором відповіли фігури, розступаючись.
Шлях попереду відкрився. На землі, посеред арки з гілок, з’явилося світло. Але воно не було звичайним — це була химерна сфера, що світилася сріблом і золотом, переливаючись, як хвилі.
— Що це? — запитав Ендар, його руни почали пульсувати яскравіше.
— Це дзеркало, — відповіла Меланія, відчуваючи, як серце стиснулося в грудях. — Воно покаже нам те, що ми боїмося побачити.
— І як це допоможе? — голос Лінари був злим, але за ним ховалася тривога.
— Ми повинні побачити це, щоб зрозуміти, чи готові ми йти далі, — сказала вона, роблячи крок до дзеркала.
Світло обволікло її, і вона побачила… себе. Але це була не та Меланія, якою вона була зараз. Її руки були вкриті кров’ю, а за спиною стояли руїни. Очі світилися порожнечею, в якій не було ані жалю, ані надії.
— Це не я, — прошепотіла вона, відвертаючись.
Дзеркало виблискувало, і тепер відкрило видіння для Лінари. Та побачила себе самотньою, стоячи серед нескінченної пустки, з компасом у руці, який більше не світився.
Ендар підійшов останнім. Його видіння було найгіршим: він знову стояв поруч зі своїм учителем, виконуючи його накази. На рунах горіло полум’я, яке він не міг загасити.
— Це не реально, — сказав він, стискаючи кулаки. — Це ілюзія.
— Але ілюзії мають силу, — озвався голос позаду них. Це була одна з постатей, яка тепер підійшла ближче. Її обличчя стало чіткішим, і вони побачили людину — жінку з очима, що нагадували зорі.
— Що це все означає? — запитала Меланія.
— Це ваша сутність, — відповіла вона. — Ви не можете знищити те, чим є. Але ви можете це змінити.
Сказавши це, жінка розчинилася в повітрі, і ліс знову змінився. Постаті зникли, а дзеркало зникло, ніби його ніколи не було.
Меланія глянула на своїх супутників. Їхні обличчя були сповнені страху, але водночас — рішучості.
— Ми йдемо далі, — сказала вона, і вони знову рушили вглиб лісу.
Позаду залишився лише відлуння їхніх кроків.