Ліс, що раніше здавався відкритим та зрозумілим, тепер став ще більш таємничим і непередбачуваним. Кроки Меланії і її супутників ставали важчими, а туман знову почав огортати землю, як спроба приховати те, що мало статися. Вони йшли, кожен у своїх думках, але це відчуття незвичайної близькості невідомого відчувалося навіть у повітрі. Здавалося, що ліс став частиною їхніх внутрішніх страхів і сумнівів.
Лінара йшла поруч, обережно поглядаючи на компас, який знову почав вести їх у новому напрямку. Час від часу вона стискала його, ніби намагаючись зрозуміти, що відбувається. Але компас не відповідав на її питання, він лише показував нові шляхи, які не мали кінця.
— Ми близько, — мовила вона нарешті, наче до себе, але її слова лунали, як передчуття.
Ендар йшов поруч, його очі палахкотіли темним світлом, і кожен його рух був сповнений обережності. Він відчував, що кожен їхній крок наближає їх до чогось набагато більшого, ніж просто новий етап їхньої подорожі. Це було не просто випробування, а щось, що вже вирувало в їхніх душах, чекаючи свого часу.
— Що якщо ми неправильно вибрали шлях? — тихо запитала Лінара, зупиняючись на мить, аби подивитися на Меланію. — Що якщо все, що ми робимо, тільки погіршує ситуацію?
Меланія повернулася до неї, її погляд був спокійним, але в глибині очей можна було побачити невидимий біль. Вона розуміла, чому Лінара так переживає, але відповідь була невизначеною.
— Ми не можемо повернути назад, — відповіла вона з важким подихом. — Тепер, коли ми зробили цей вибір, нам слід рухатися вперед. Нам не можна сумніватися.
Але навіть її слова не могли остаточно заспокоїти серце кожного з них. І тоді це сталося.
Згори знову впав темний відблиск — важкий, оглушливий. Спочатку було неясно, звідки він прийшов, але згодом Меланія побачила його: фігура, що з’явилася в тумані, невизначена і водночас страшна. З її постаті йшло щось холодне, те, що могло заморозити весь ліс і саму їхню душу.
Це була вона — Темна Вісниця.
— Ви думали, що втекли від мене? — її голос, як і раніше, лунав як шепіт, але в ньому вже не було того тепла, що колись приховувало її справжню сутність. — Ви лише граєте в гру, яку я вам призначила.
Меланія замерзла на місці. Все стало на свої місця — те, чого вона так боялася, що вже й не могла осягнути. Темна Вісниця була не просто незнайомцем у їхній подорожі. Вона була частиною їхнього шляху, частиною того, що призвело до цього моменту.
— Ви… — почала Меланія, її голос важко звучав через страх. — Ви… це ви привели нас сюди?
— Я вас не приводила, — Вісниця розсміялася, і її сміх відлунював у глибинах лісу, змушуючи все навколо тремтіти. — Але я знаю все, що відбувається. Я є частиною цього світу, але також і поза ним. Ваші вибори не залишають слідів — вони творять реальність.
Ендар ступив вперед, і його голос був повний зухвалості.
— Ми зробили свій вибір. І тепер ми не дозволимо нікому змінити його.
Темна Вісниця знизала плечима.
— Ви думаєте, що так просто? Все, що ви хочете змінити, змінить вас. Пам’ятайте, що Вічність не допускає зради. Тільки тут і зараз ви можете зрозуміти, що насправді відбувається. І я буду спостерігати за вами, навіть коли ви подумаєте, що звільнилися.
Меланія не відповіла. Її серце билося шалено, і її розум шукав вихід. Вона знала, що не може залишити все так, але шлях, на який вона ступила, був небезпечний. Лише один неправильний крок — і все, що вона так старанно будувала, може зруйнуватися.
Вісниця мовчки підійшла до них, наче забираючи всі надії на врятування, і повільно, як тінь, зникла в темряві. Меланія та її супутники стояли в тумані, який відразу став ще більш густим. Вони відчували, як усе навколо змінюється, але кожен крок далі здавався ще важчим. Та чи було у них більше часу для сумнівів?
Зараз їхнім єдиним виходом залишалося рухатися вперед, навіть якщо це означало стикнутися з найгіршими страхами.
Вони прийшли до межі, де кожен вибір міг привести до катастрофи. Але чи могли вони зупинитися?