Повітря було густим від напруги, поки Меланія та Ендар пробивалися крізь безкінечний потік тіньових створінь. Ліс уже не був тим мирним притулком, яким був раніше; це була арена битви, і навіть дерева та земля здавалися тремтячими під вагою насильства. Колись красиві нитки Вічності тепер були обірвані, сплутані, мов зламані струни вітру. Кожен удар меча Ендара розрізав темряву, але вороги продовжували наступати. Здавалося, що вони не мають кінця.
— Ми не можемо так довго триматися, — пробурмотів Ендар, витираючи піт з чола. Його меч був червоний від крові тіней, але вони все одно не зупинялися. — Їх надто багато.
— Нам треба їх утримати! — крикнула Меланія, її голос ледь звучав через жахливу жорстокість бою. Її руки світилися золотим світлом нової Вічності, посилаючи спалахи, що розривали тіньових створінь, але цього було недостатньо. — У нас немає вибору!
Але раптом земля під ними затремтіла. Деревина стогнала, а саме повітря наче розривалося від дії невідомої сили. Меланія різко підняла голову. Чорна буря згущувалася в небі, обертаючись з неймовірною швидкістю. Це була не звичайна буря. Вона відчувалася як сила руйнування, щось давнє, щось народжене з самого хаосу.
І тоді він з’явився.
Верхом на величезному бойовому коні з’явилася постать в чорному та золотому, спускаючись із самого шторму. Його присутність змінювала реальність, повітря навколо спотворювалося, наче розбиті дзеркала. Чоловік був високий, його обличчя приховувала маска, прикрашена рваними краями, але його очі… вони палахкотіли вогнем, який міг би проколоти саму душу.
— Астран, — шипів Ендар, його голос був повний ненависті. — Я знав, що ти прийдеш.
Голос Астрана був, як тріск грому — глибокий і звучний, але пронизаний холодом. “Ти мав би знати, Ендар. Я ніколи не відпускаю те, що є моїм. І це,” він махнув рукою в бік зламаних ниток Вічності, “тепер буде моїм. Ви не зможете мене зупинити.”
Меланія крокнула вперед, її очі вперто дивилися на Астрана. Ненависть, яку вона відчувала до нього, була живою, горючою силою, що роздирала її нутро. Він завжди був тінню на краю її існування, привидом, що переслідував її думки, її рішення, і тепер він тут, загрожуючи самому життю Вічності.
— Ти програв, Астране, — сказала вона твердо, хоча її серце палало від гніву. — Ти думаєш, що можеш контролювати Вічність? Ти зруйнуєш її, і себе разом із нею.
Астран засміявся, зловісно і зневажливо. “Ви й досі не розумієте, чи не так, Меланіє?” Його голос був насичений презирством. “Ви створили цю нову Вічність, але вона слабка. Вона не витримає. Лише через хаос, через руйнування можна переродити її. Ви занадто ідеалістичні, занадто наївні.”
Меч Ендара спалахнув енергією, коли він підняв його, його рухи були важкими, кожен крок давався з болем. Біль минулого з Астраном відчувався в кожному його русі. “Ти не правий,” — він прошипів. — “Ми побудували це для майбутнього, а не для того, щоб ти зламав це своєю божевільною мрією.”
Очі Астрана спалахнули дивним світлом, і він посміхнувся. “Божевілля? Ні, Ендар. Це — бачення. Бачення того, як зламати ланцюги старого порядку і створити нове, таке, що здатне витримати саму Вічність.” Він підняв руку, і буря в небі почала крутитися з неймовірною швидкістю. Темні нитки енергії спустилися до землі, вбираючи її в себе.
Не встигли вони поворухнутися, як шквал енергії вибухнув з Астрана. Він підняв руку, і хвиля темної сили обрушилася на Меланію та Ендара, відштовхнувши їх назад, їхні тіла боляче вдарилися об дерева. Меланія зубами стиснула губи, намагаючись здолати біль. Вона повинна була відповісти. Вона не могла дозволити Астрану перемогти — не зараз, не після всього, що вони зробили.
Ендар вже піднімався, його очі палахкотіли гнівом. “Ти не зможеш контролювати цю силу!” — ричав він.
Астран засміявся знову, мов тріск металу в глибині ночі. “Ви думаєте, що можете битися з хаосом за допомогою світла? Ви всі програєте. Ви всі програєте!” Його голос лунав крізь бурю, заливаючи собою всі звуки.
Битва тільки почалася, але Меланія вже знала, що ціна буде великою. Вони бились не тільки за своє життя, а й за саме майбутнє Вічності — проти людини, чия ненависть була глибшою, ніж будь-хто з них міг зрозуміти.
Ендар підвівся знову, його очі були сповнені ненависті до Астрана. “Ти не переможеш,” — прорік він крізь зуби. “Не цього разу.”
Меланія кивнула, в її серці палає рішучість. “Цього разу ми його зупинимо.”
Буря рвалася, і битва за Вічність набирала обертів.