Меланія стояла на краю світу, де колись була лінія між минулим і майбутнім, а тепер залишалася тільки порожнеча. Ландшафт був опустошений. Усе, що залишилося від боротьби, — це пісок і попіл, що лежали на землі, як відгомін колишніх подій. Вічність була, як зранена істота, що дихала, але не могла ще знайти свою форму.
Під ногами відчувався слабкий пульс, коли вона йшла разом із Ендаром до центрального вузла Вічності. Це місце не можна було назвати домом, але воно було її серцем, її ядром, яке відтепер потребувало невідкладного лікування. І коли вона ступала вперед, відчувала, як темні сили поступово оточують їх, мов невидимі тіні, готові захопити цей новий порядок.
— Це кінець, чи лише початок? — запитав Ендар, що йшов поруч, спостерігаючи, як повітря навколо них тріщить від невидимих загроз.
Меланія не відповіла одразу. Її розум був заповнений питаннями, на які не було чітких відповідей. Вона бачила, як світ змінюється під їхніми руками, але чи стало це кращим, чи лише іншим виглядом хаосу? Чи могли вони зупинити нову темряву, яка немовби виростала з самого серця Вічності?
— Ми не можемо зупинити цей процес, — нарешті сказала вона. — Ми можемо лише направити його. Зараз ми вирішуємо, чи стане ця Вічність світлом чи пітьмою.
Під їхніми ногами земля почала тріщати, а небо розгорнулося в темні хвилі, мов буря, що обрушилася з невідомих світів. Це була Тінь Астрана — його остання спроба встати з мертвих, і її сила розтягувалася через кожен клаптик цього світу.
Меланія зупинилася, і її руки почали світитися новою енергією. Її вибір зараз був остаточним. Вона повинна була стати магнітом, який би втримав всю руйнацію, що наступала, а його власна сила мала стати зброєю.
— Сила цієї Вічності — це я, — сказала вона. — Я буду її серцем. І якщо треба, я стану її вбивцею.
В її словах було так багато ненависті та рішучості, що навіть сама земля здригнулася. Ендар стиснув кулаки, його очі світліли гнівом.
— Ти хочеш, щоб це стало твоєю відповідальністю? Ти готова стати тією, хто принесе цей мир… чи це буде лише твоя смерть?
Відповідь прийшла, не потребуючи слів. Меланія знала, що її вибір буде остаточним. Вона була готова віддати себе, навіть якщо це означало втратити свою сутність. Вічність потребувала нового шляху, і вона була готова бути тією, хто вказуватиме цей шлях.
В той момент з’явився ворог. Астран, хоча і вбитий, залишив після себе багатий спадок. Відроджений тінями, він тепер став не тільки символом руйнування, але й самим хаосом. Його постать рвалася з темряви, і з кожним кроком на нього накочувався біль і біль. У його очах знову з’явилася жага до влади.
— Ти думаєш, що зможеш зупинити мене? — запитав Астран, його голос розривав простір. — Ти не більше ніж тінь, яка прагне стати світлом.
Меланія зібрала всі сили, і в її погляді була та сама рішучість, яка перетворила її на творця нового світу. Вона не відповіла, бо її дії вже стали відповіддю. Вона викликала могутню енергію, яка зібралася навколо її тіла в образ смертоносного потоку.
— Я не стану твоєю тінню, — сказала вона. — Ти забув, що створення і руйнування завжди йдуть пліч-о-пліч. І якщо тобі судилося бути розбитим, то це буде твоїм вибором.
Удар, який послідував, був смертельним. Він розірвав простір, розплющив саму Вічність. Тінь Астрана відступила, але його сміх все ще лунав, мов останній відлуння великої темряви.
Меланія відчувала, як світло в її руках починає згасати. Вона віддавала все, що мала, щоб це не стало останнім ударом для всього. Але її сила була не нескінченною. Чи стане це перемогою чи поразкою, залежало тільки від того, чи встигне вона зібрати залишки нового світу.
Темрява поступово відступала, але на горизонті все ще було видно темні хмари. Ця боротьба не закінчилася. Але Меланія тепер знала: вибір був її, і вона не відступить.
Тепер їй залишалося тільки одне: зупинити темряву, що ось-ось знову впаде на цей світ.