Меланія та Ендар стояли на краю нового світу, що ще не устоявся. Вічність, яку вони створили, була одночасно дивовижною та страшною. Кожен день приносив нові відкриття та нові випробування, кожен вибір мав не лише миттєві наслідки, але й відлуння, яке могло змінити майбутнє. Вони стали не просто творцями цього світу, але й його першими захисниками, несучи на своїх плечах вагу нескінченного балансу.
Тіні, що прокидались, продовжували рухатися, але тепер їхній рух став більш помітним, і їхній вплив відчувався в повітрі, немов стислий струм. Меланія, чуючи це, завжди була насторожі. Вона могла відчути зміни у кожному диханні світу — серце Вічності билося в такт її власному, але інколи це серце билося з тривогою, ніби вже не здатне витримати навантаження.
Ендар стояв поруч, його погляд не відривався від горизонту. Він також відчував ту саму тривогу, яку не міг пояснити, але розумів, що це не просто страх — це була спроба світу попередити їх про щось серйозне. Вони все ще не знали, що конкретно приховують ці рухи в тіні, але мали відчуття, що це лише початок. Їхня боротьба не буде просто битвою з зовнішнім ворогом. Це була битва за саму суть існування.
“Ми повинні бути готові до всього,” — сказав Ендар, з кожним словом немов заглиблюючись у роздуми про події, що наближалися. “Ці тіні не будуть лише у лісі чи в тумані. Вони можуть проникнути в саму суть реальності.”
“Я знаю,” — відповіла Меланія, її голос тремтів від невидимого тиску. “Це не просто тіні. Це частини старого світу. І якщо вони знову захоплять місце в нашій Вічності, ми можемо втратити все.”
Вони були далеко від того місця, де все почалося. Сьогоднішній ліс, що здавався місцем спокою, тепер був частиною нового потоку, нового циклу. Кожен листок на деревах тремтів від звуків, що лунали з глибини Землі, неначе відповідь на питання, яке вони не могли задати.
Вони пішли до старого храму, що колись був центром стабільності старої Вічності. Тут була глибока тиша, немов час затримався, а повітря було важким і густим від магії. Кроки відлунювали серед пустих залів, як нагадування про велич, яка вже не існувала.
“Тут все змінюється,” — мовила Меланія, підходячи до розірваної стіни, через яку колись світло проникав у зал. “І це змінило нас. Ми не можемо просто залишити все, як є. Нам потрібно вирішити, що ми будемо робити.”
Ендар поглянув на неї з глибоким сумнівом в очах. “А якщо ми вийдемо з цього місця і побачимо, що світ, який ми створили, починає руйнуватися під нашими ногами? Чи зможемо ми це витримати?”
“Ми повинні спробувати,” — відповіла Меланія, її слова були тверді. “Якщо ми не будемо діяти зараз, це буде втрачене покоління.”
Їхній шлях привів їх до серця храму, до кола, яке раніше охороняло баланс. Тепер це коло стало червоним, як кров. З кожним кроком їхні серця билися у такт з ним. Меланія відчула, як щось темне вповзає в її свідомість, не відпускаючи її.
“Ти відчуваєш це?” — запитав Ендар, прислухаючись до того, як світ навколо став тихим і поглиненим.
“Я відчуваю… втрату,” — прошепотіла вона, заплющуючи очі. “Це не просто тіні, це біль. Біль від того, що ми втратили і що ще може бути втрачене.”
Перед ними відкрився портал — темний, як сама ніч. Він був не лише прохідним місцем, але й місцем, де реальність намагалася розірватися. Що стояло за ним, було невідомо, але Меланія знала одне: вони повинні були пройти через нього.
“Це наша битва,” — сказала вона, затримавши погляд на Ендарі. “Ми повинні пройти через це разом. Інакше нова Вічність не має шансів.”
Ендар кивнув, і разом вони ступили через поріг, знаючи, що їх чекає боротьба не лише з ворогами, але й з самими собою.
Тіні, що колись ховалися, тепер рухались в їхньому напрямку. І цей шлях, на якому вони стояли, був лише початком.