Вогонь завмер в очах Меланії. Вона відчувала, як кожна частинка її душі прагне віднайти рівновагу, проте серце билося важко, наче нічого не могло заспокоїти цей біль. Час, який спливав між прийняттям рішень і реальністю, усе більше нагадував тріщини у Вічності, які ніколи не могли бути замазані повністю. Непевність ставала настільки туманною, що навіть сама Меланія в якийсь момент не могла зрозуміти, де її сила і де межа.
Вони йшли темним лісом, сповненим переплетених світів і хвилюючих змін. Тіні дерев розмножувалися з кожним їхнім кроком, утворюючи майже непрохідний лабіринт. Але як не дивно, тут не було відчуття загрози. Меланія та Ендар продовжували рухатися вперед, немов підкоряючись якомусь заклику, що звучав у глибині їхніх сердець.
– Що ти думаєш про це? – спитав Ендар, пориваючись до розмови, щоб зняти напругу, що накопичувалася між ними.
Меланія зупинилася. Її очі стали глибокими, мов безмежне море, яке лише здається спокійним, але в ньому ховаються бурхливі течії.
– Я не знаю. Все йде так, як повинно. І водночас… здається, що ми стали частиною чогось значно більшого, ніж ми можемо контролювати. Але я знаю одне: ми повинні завершити цю подорож. Це не тільки наша битва. Це битва для кожного, хто покладається на нас.
Меланія заплющила очі, щоб зібрати думки. Її думки були сповнені дитячою невинністю і важливістю того, кого вони оберігали.
– І з Арійкою все буде добре. Вона під захистом, – сказала вона, хоча у її голосі була певна тривога. – Ми підтримуємо з нею постійний контакт. Я не можу залишити її без нагляду, навіть тут, у цьому хаосі.
Ендар дивився на неї уважно, як завжди, і відчував її переживання. Він пам’ятав, як складно їм було вперше залишити Арійку, але зараз, коли дитина перебувала під захистом тих, хто стереже Вічність, вони могли бути впевнені в її безпеці. Вони навіть передали її у надійні руки старих союзників, яких вважали друзями — тих, хто був готовий захистити все, що для них важливо.
– Вона в безпеці, – сказав він, неначе намагаючись заспокоїти і себе, і Меланію. – З її захисниками ми маємо контакт. Їй нічого не загрожує.
І тільки ці слова мали заспокоїти серце Меланії, бо вона вже давно не могла забути про втрату. Тепер, коли вони мали змогу спілкуватися з нею навіть через відстань, це давало їм сил рухатися вперед, не відчуваючи повної втрати.
Та коли вони рушили далі, знову відчули, як небо і земля під ногами здригаються від нестримного потоку енергії. І от, як і передбачалося, саме в цей момент перед ними постав великий тіньовий силует — не просто когось, а того, хто вже давно ховався в темряві, чекаючи, щоб знову проявити свою силу.
Це був Астран.
Їхній давній ворог, той, хто намагався переробити Вічність за своїми правилами. Тінь антагоніста, якого вони думали, що перемогли.
– Я знову повернувся, – сказав він з холодним сміхом, що звучав, наче відлуння грому у пустелі. – І цього разу ви не втечете. Ви вже на межі, і навіть ті, хто намагається допомогти вам, відчувають, як я наближаюся.
Меланія і Ендар зібрали сили, готові до битви. Вони знали, що їм не уникнути зіткнення. Астран був не просто ворогом, а символом старого порядку, що прагнув відновити свої правила на руїнах того, що вони створили.
– Ти знову хочеш руйнувати все, чого ми досягли, – мовила Меланія, її голос твердий і рішучий. – Але цього разу ти не виграєш.
– О, не буду обманювати вас, – відгукнувся Астран. – Я не хочу знищити все. Я лише прагну відновити порядок. Але ваша «нова Вічність» — це ілюзія. Ви намагалися змінити все, і тепер це лише маска. Я буду тим, хто подарує нову істину, навіть якщо це означатиме жертву.
І це було його останнє слово. Він розкинув руки, і з кожним його рухом з’являлися темні вирви, що поглинали світло, створюючи вакуум навколо.
Але Меланія та Ендар були готові. Вони не могли дозволити, щоб його тінь поневолила їх, і не могли допустити, щоб їхня боротьба стала марною. Вони стояли разом, рука об руку, готові пройти крізь будь-які труднощі, не покидаючи надії на свою дитину, на майбутнє Вічності, навіть коли його шляхи ставали темнішими.