Небо над вузлом Вічності кипіло, наче жива істота, наповнена хаотичною енергією. Кольори танцювали, зливаючись у вихори світла й тіні. Простір гудів, ніби весь світ попереджав про катастрофу. Вічність перебувала на межі перевантаження — система, що мала стримувати потоки часу і буття, не витримувала напруги.
Той, хто стереже баланс, стояв нерухомо в центрі цього хаосу. Його постать здавалася частиною самого простору — півтінь, півсвітло, істота, яка була скоріше проявом законів рівноваги, ніж живою істотою. Але цього разу він мав діяти, втручаючись у те, що сам покликаний лише спостерігати. Це було його рішення — і його ризик.
— Перевантаження досягло критичної межі, — промовив він, і його голос, спокійний і беземоційний, лунав водночас у кожному куточку вузла. — Надлишкова енергія повинна бути вивільнена.
Піднявши руку, він торкнувся самої суті простору. Розрив між вимірами підкорився йому, і енергія, що загрожувала знищити баланс, почала повільно перетікати в нього самого. Це було більше, ніж просто процес. Це був акт поглинання — перенаправлення руйнівної сили в тіло і розум, створені для того, щоб витримувати подібний тягар.
Його присутність наче розширилася, ставши частиною самого вузла. Світло навколо нього тьмяніло, поглинаючись, немовби він став центром безмежного поглинаючого колеса. Але в цей момент, коли енергія лише почала втрачати свій хаотичний порядок, щось змінилося.
З тіні, схованої між лініями реальності, раптово вирвалась атака. Вибух енергії, концентрованої й спрямованої, прорізав простір, цілеспрямовано летячи до того, хто стереже баланс. Це була сила, яка могла розколоти навіть саму структуру Вічності, якби досягла мети.
Хранитель, не припиняючи своєї роботи, майже недбало зреагував. Його рука зрушила у повітрі, ніби малюючи невидиму лінію, і атака, що загрожувала знищити все, змінила свій напрямок. Вона зіткнулася з розривом між вимірами і зникла, ніби її ніколи не існувало. Але його погляд — сповнений незримого гніву — знайшов джерело загрози.
— Порушення неприпустиме, — сказав він, і його голос більше не був спокійним. У ньому з’явився відгомін сили, здатної зруйнувати навіть того, хто наважився атакувати.
Той, хто атакував, залишався невидимим для інших. Лише Хранитель міг бачити його. Постать, прихована за завісою часу і простору, здавалося, була породженням самої жадоби до руйнування. Він накопичував енергію, використовуючи слабкість вузла, щоб створювати зброю. Але тепер, під поглядом Хранителя, він відчув страх.
Тонкий рух руки, і енергія, що накопичувалась у нападника, почала виходити з-під його контролю. Не поступово, а раптово. Вона розсіялась у просторі, а залишки потоку вбралися в тіло Хранителя. Він поглинав навіть цю силу, трансформуючи її, підкоряючи собі.
— Тепер ти не зможеш накопичувати енергію для атак, — сказав Хранитель. У його голосі звучала холодна остаточність. — Твій дар — чи твоя вада — більше не існує.
Нападник, здавалося, став пустим. Він відступив, зникнувши серед вихорів простору, безсилий і обеззброєний.
Тим часом Хранитель завершив своє втручання. Він увібрав у себе надлишок енергії, стабілізувавши вузол і повернувши порядок. Але кожна крапля цієї енергії залишалася в ньому, і його постать тепер випромінювала ледве помітне світло, що здавалося майже небезпечним.
Коли він зник, разом із ним зникла і напруга в просторі. Все стало на свої місця. Але ті, хто спостерігав за цим моментом, не могли відчути полегшення. Вони знали, що навіть той, хто стереже баланс, не виходить із подібного втручання без наслідків.