Коли герої увійшли в наступний зал вузла, їхні кроки відлунювали у глибокій тиші. Тут не було ні дзеркал, ні світла — лише темрява, яка здавалася живою. Ледве помітний блиск розсипався в повітрі, як зоряний пил, а енергія вузла, яка раніше била ключем, тепер сповільнилася, ніби приглушена чимось невидимим.
— Це місце… інше, — прошепотіла Лінара, притискаючи руку до зброї. Її голос лунав, наче в іншому світі.
— Вузол відчуває наші дії, — відповів Ендар, обережно роздивляючись простір. — Що глибше ми проникаємо, то сильніше він опирається.
— Чи не є це свідченням того, що ми робимо щось неправильне? — запитав Кайрен, його очі насторожено блищали у напівтемряві.
— Це свідчення того, що ми наближаємося до суті, — твердо відповіла Меланія.
У центрі зали почав вимальовуватися обрис великого символу, вирізьбленого на підлозі. Він нагадував печать — древню, переплетену лініями, які утворювали складний орнамент. Символ світився м’яким синім світлом, і від нього виходила тиха, але відчутна вібрація.
— Печать безчасся, — промовив Ендар, його голос набув глибшого відтінку, ніби він щойно згадав щось із минулого.
— Що це таке? — запитала Лінара, нахиляючись, щоб краще роздивитися візерунок.
— Це древній бар’єр, — пояснив Ендар. — Встановлений, щоб утримувати енергію вузла від неконтрольованого витоку. Але також — щоб захищати його від втручання.
— Як нам його пройти? — запитала Меланія, її голос звучав спокійно, але в очах блищала рішучість.
Ендар не відповів одразу. Він наблизився до печаті, обережно торкнувся її краю кінчиком пальця. Світло миттєво підскочило вгору, мов блискавка, обійнявши його руку, але не завдавши шкоди.
— Ця печать вимагає жертви, — сказав він нарешті, відступаючи. — Але не фізичної. Вона вимагає частки нашого часу.
— Часу? — перепитав Кайрен.
— Так. Кожен із нас повинен віддати частину свого майбутнього. Без цього печать не відчиниться.
Повисла тиша. Герої переглядалися між собою, зважуючи почуте.
— Якщо ми це зробимо, — почала Лінара, — що ми втратимо?
— Час, який міг би бути нашим, — відповів Ендар. — Можливості, які ми могли б використати. Вузол візьме їх і поглине.
— І якщо ми не віддамо? — запитала Меланія.
— Ми залишимося тут, — сухо відповів Ендар. — І все, що ми намагалися захистити, буде втрачено.
Кожен із них замислився. Жертва не була фізичною, але відчувалася не менш важкою. Час — це те, що неможливо повернути.
Меланія першою ступила вперед. Вона підійшла до печаті і опустила руку на її мерехтливий край. Світло охопило її пальці, а потім розтеклося вгору, торкаючись її обличчя. Вона відчула, як вузол зчитує її майбутнє, вириваючи з нього частини, які могли б стати реальністю.
У її свідомості промайнули образи: дім, наповнений сміхом, життя, де вона не була воїном, а звичайною людиною, спокійною і щасливою. Вона побачила дитину, яка обіймала її, називаючи матір’ю. І відчула, як ці можливості розчиняються в печаті, перетворюючись на енергію.
Коли світло згасло, вона відступила, але її погляд залишався твердим.
— Наступний, — сказала вона, не обертаючись.
Лінара вагалася, але ступила вперед. Віддавши свою частку, вона побачила, як у її майбутньому залишаються білі плями — моменти, які ніколи не стануть реальністю.
Кайрен і Ендар зробили те саме, їхні обличчя залишалися незворушними, але у повітрі відчувався тягар їхніх втрат.
Коли останній з них завершив жертвопринесення, печать засвітилася яскравіше, і зал наповнився низьким гулом. Лінії візерунку почали рухатися, розкручуючись, ніби жива структура.
— Ми відкрили її, — сказав Ендар, спостерігаючи за тим, як візерунок розчиняється в повітрі.
— Що тепер? — запитала Лінара.
Перед ними відчинився прохід, з якого виходило сліпуче світло. Здавалося, за ним чекало щось неймовірне, але й небезпечне водночас.
— Тепер ми дізнаємося, чого варті наші жертви, — сказала Меланія, ступаючи в прохід першою.
І герої пішли за нею, знаючи, що шлях назад уже закритий.