Час застиг, немов застигле полум’я. Астран, постать у чорному полум’ї, стояв у центрі розколотого простору. Його присутність тиснула на всіх, мов тягар, що загрожував зламати не лише їхні тіла, а й волю. Сфери реагували на його появу: деякі світилися яскравіше, інші пригасали, а червона, що тріснула раніше, почала розпадатися на фрагменти.
— Ви хотіли балансу, але не зрозуміли, що баланс не може існувати без жертви, — промовив Астран, його голос був рівним, наче ритуальна молитва. — Ви зруйнували старий порядок і створили хаос, який тепер поглине вас.
Меланія зробила крок вперед, зупиняючись між Астраном і сферами. В її очах світилися рішучість і ледь помітний страх.
— Ти говориш про жертви, але це твої амбіції стали причиною розколу, — сказала вона. — Ти намагаєшся нав’язати свою волю системі, а ми тут, щоб повернути їй свободу.
— Свободу? — Астран посміхнувся, його посмішка була холодною, як лезо. — Свобода — це ілюзія. У вузлі завжди є той, хто керує. Якщо не я, то хтось інший.
— Не цього разу, — втрутився Ендар, стаючи поруч із Меланією.
Астран махнув рукою, і простір довкола них почав розпадатися. Сфери почали тремтіти, випромінюючи хаотичні спалахи енергії. Одна з синіх сфер раптом вибухнула, створивши хвилю, що змусила всіх відступити.
— Вибір простий, — сказав Астран. — Або ви підкоряєтеся мені й дозволяєте відновити порядок, або знищуєте себе, намагаючись протистояти мені.
Меланія відчула, як енергія сфер почала наповнювати її тіло. Вони ніби шукали виходу, але водночас вимагали керівництва. Вона зрозуміла, що вузол сам покликав її, визнаючи її рішення важливим.
— Ми не будемо підкорятися, — сказала вона, і її голос був сповнений сили. — Якщо вузол вимагає жертви, я готова віддати свою силу, але не дозволю тобі диктувати його майбутнє.
— Ти не розумієш, з чим маєш справу! — Астран кинувся вперед, і його полум’я, чорне і жахливе, спробувало поглинути Меланію.
У ту ж мить Ендар, не думаючи, встав перед нею, розкривши свої руки. Його тіло засвітилося золотим сяйвом, а енергія сфер почала зливатися з його сутністю.
— Ні! — крикнула Меланія, але було вже пізно.
Ендар закрив очі й дозволив енергії пройти крізь нього. Його голос прозвучав тихо, але впевнено:
— Я знаю, що ти хочеш, вузле. Прийми це. Прийми мене.
Полум’я Астрана зіткнулося із золотим сяйвом, і простір вибухнув яскравим спалахом. Усі сфери почали співати, їхній звук заповнив кожну частину вузла, кожну частину душі присутніх.
Коли світло згасло, Ендар стояв на місці, але його погляд був сповнений тіні. Чорні відблиски повзли по його руках, а золотий блиск зменшився, ніби його забрали.
— Що ти зробив? — запитала Меланія, її голос був сповнений тривоги.
— Я віддав вузлу частину себе, щоб стабілізувати його, — відповів Ендар, але в його голосі чулася втома. — Але тепер він узяв більше, ніж я очікував.
Астран відступив, розуміючи, що сфери більше не реагують на його силу. Він знову посміхнувся, цього разу з гіркою насмішкою.
— Ти виграв цей раунд, Ендаре, але вузол завжди вимагатиме керівника. І наступного разу, коли він покличе, він може вибрати мене.
З цими словами Астран зник, а вузол повернувся до рівноваги. Сфери знову почали світитися гармонійним світлом, але тепер у них було щось нове — тінь того вибору, який вони прийняли.
Меланія підійшла до Ендара, тримаючи його за руку.
— Ми знайдемо спосіб це виправити, — сказала вона.
— А якщо ні? — запитав він, його голос був тихим.
— Ми повинні спробувати, — відповіла вона.
Простір навколо почав змінюватися, і герої зрозуміли, що вузол виводить їх назад. Але разом із поверненням залишався відголосок того, що сталося. І цей відголосок назавжди залишиться з ними.