Коли тиша запанувала над Перехрестям Часових Потоків, Емірен і Аліана стояли на краю одного з найбільших потоків, що м’яко світився золотавим світлом. Обоє виглядали втомленими, але їхні очі палали цікавістю. Цей потік відрізнявся від усіх інших. Його рух був плавним, майже заспокійливим, але здавалося, що в ньому криється щось глибше, щось невимовно важливе.
— Дивно, правда? — порушила мовчання Аліана. — Ми так багато знаємо про час. Ми подорожуємо ним, маніпулюємо ним, але що, якщо я скажу тобі, що ми не розуміємо, що це таке?
Емірен підняв голову й подивився на неї.
— Що ти маєш на увазі?
— Час… — Аліана повільно присіла, торкаючись пальцями золотистого потоку, що тек поруч. Його поверхня тремтіла, як вода, від її дотику. — Усі вважають, що час — це щось лінійне. Минуле, теперішнє, майбутнє. Але жодна істота у світі, навіть наймудріші з Творців, не може дати відповіді, що це таке насправді.
— Ми знаємо, що час рухається, — відповів Емірен. — Ми бачимо його наслідки. Світ старіє, змінюється. Люди народжуються й помирають.
— Але це лише прояви, — перебила його Аліана. — Час — це не річ, яку можна побачити чи відчути. Це щось інше, щось поза межами розуміння.
Вона підняла руку, і золотий потік піднявся разом із нею, формуючи у повітрі сяючу сферу. Усередині сфери видно було маленькі зображення — миті, фрагменти життя, які змінювалися, рухалися, зникали й з’являлися знову.
— Подивися, — тихо сказала вона. — Це те, що ми називаємо часом. Але це не більше, ніж відображення.
— Відображення чого? — Емірен підійшов ближче.
— Відображення нашого сприйняття, — пояснила вона. — Ми створили поняття часу, щоб зрозуміти зміни навколо нас. Але що, якщо зміни існують незалежно від часу? Що, якщо час — це лише тінь чогось більшого?
Глибини незнання
Раптом із потоку виринули тонкі нитки світла, які почали обплітати простір навколо. Герої опинилися всередині великого сяйного купола, де з’явилися примарні фігури. Це були стародавні вчені, мудреці й Творці, які впродовж віків намагалися збагнути суть часу.
Один із них, високий чоловік у довгому плащі, промовив:
— Ми будували теорії. Одні казали, що час — це річка, яка тече в одному напрямку. Інші вважали його колом, що повторюється знову й знову. Але всі ми помилялися.
— Помилялися? — запитав Емірен.
— Так, — відповіла фігура. — Бо кожна теорія — це лише спроба нав’язати час уявленням, які зрозумілі нашим обмеженим розумам.
Інша фігура, стара жінка з багряною хусткою, підхопила:
— Час не можна виміряти, бо він не є фізичним. Ми створили годинники, календарі, але це лише інструменти. Вони показують рух світів, а не суть часу.
— То що ж це таке? — запитала Аліана, дивлячись на них.
— Тайна, — хором відповіли фігури й почали розчинятися в повітрі.
Подорож у серце часу
Після того, як фігури зникли, золотий потік перед ними почав змінюватися. Його сяйво стало яскравішим, і здавалося, що він кличе їх уперед.
— Нам потрібно піти туди, — сказав Емірен, уже зробивши крок до потоку.
— Зачекай, — Аліана поклала руку йому на плече. — Ми не знаємо, куди це нас приведе.
— Але якщо ми не підемо, ми ніколи не зрозуміємо, що таке час, — відповів він.
Вона на мить вагалася, але зрештою погодилася. Вони ступили у потік, і він охопив їх золотистим сяйвом.
Світ навколо змінився. Вони опинилися у просторі, де не було ні землі, ні неба, лише нескінченний океан світла. У цьому світлі вони бачили миті: народження зірок, падіння імперій, перший подих дитини, останній подих старця.
— Це… усе, що коли-небудь було й буде, — прошепотіла Аліана.
— Час, — додав Емірен.
— Ні, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Це не час. Це життя.
Раптом океан світла почав вирувати. Вони відчули, як простір стискається навколо них, і почули голос, що лунав звідусіль:
— Той, хто пізнає тайну часу, стає його частиною. Ви готові заплатити цю ціну?
Емірен і Аліана переглянулися.
— Якщо це те, що потрібно, щоб зрозуміти правду, — сказав він.
— Ми готові, — додала вона.
Світло поглинуло їх, і вони відчули, як стають частиною чогось більшого. Їхні тіла розчинилися, але їхні свідомості залишалися, спостерігаючи за нескінченним потоком змін.
Новий погляд на час
Коли вони повернулися до реальності, обидва виглядали зміненими. Їхні очі світилися тим самим золотим світлом, що й потоки.
— Що це було? — запитав Емірен.
— Це був не час, — відповіла Аліана. — Це була істина. Час — це не те, що ми думали. Це лише інструмент, створений для розуміння змін. Але за цими змінами стоїть щось більше.
— Щось, що ми тепер маємо захищати, — додав він, і його слова прозвучали в повітрі, як важкий вирок, що все змінює. Це не було просто завданням. Це була відповідальність, що лягала на їхні плечі, як кам’яний тягар, і з кожним кроком ставала все важчою. Вони не просто були свідками подій. Вони стали їхніми активними учасниками, тими, хто визначатиме, чи буде цей світ збережений, чи він буде зруйнований під натиском хаосу, який розкидається по всьому простору і часу.
Але це не була лише зовнішня загроза. Це була боротьба з усім, що знаходилося всередині них. І в кожному їхньому рішенні відгукувалась не тільки доля їхнього світу, але й самих їхніх душ. Їхній шлях не був лише фізичним рухом вперед. Це була внутрішня подорож, що змушувала їх ставити запитання не лише про зовнішні загрози, але й про те, якими вони є насправді. Якими вони хочуть бути.
Здавалось, що кожен крок, кожна дія несла в собі більшу відповідальність, ніж вони могли уявити. Світ навколо змінювався з кожним їхнім вибором, і вони відчували, як цей світ оживає, як він реагує на їхні думки, на їхні емоції, на кожен рух. Час і простір більше не були просто об’єктивними реаліями. Вони стали чутливими, як організм, що відповідає на кожен імпульс, на кожну зміну, яку вони приносили. І ця чутливість була як благословення, так і прокляттям. Бо те, що вони творили, не завжди мало сприятливі наслідки.
Тепер вони повинні були зіткнутися з новими рівнями своїх можливостей і слабкостей. Їхнє завдання було набагато важливішим, ніж просто пройти шлях. Вони стали опікунами балансу, охоронцями того, що могло б або тримати світ у гармонії, або кинути його в безодню хаосу. І хоча вони знали, що їхні серця б’ються разом, їхні душі продовжували шукати відповіді, що лежали поза межами їхнього розуміння.
Вони пішли далі, ступаючи в нову реальність, в яку їх ввів кожен їхній крок. Це був не просто рух вперед. Це була перемога їхньої рішучості над сумнівами, над темними силами, що прагнули вирвати їх з цього шляху. Вони відчували, як тиск цього шляху ставав дедалі сильнішим, як кожен вибір обертався важким тягарем, що втягувало їх у боротьбу не лише за їхнє майбутнє, але й за майбутнє всього Саду, за саму суть часу, що вони тепер захищали.
Їхні погляди знову зустрілися, і хоча ні слова не було сказано, вони розуміли один одного без слів. Їхнє завдання було ясним, як ніколи раніше. Вони не могли відступити, бо якщо це зроблять, весь світ може впасти в безодню. І хоча страх і невизначеність тримали їх, вони знали, що немає шляху назад. Їхня мета була визначена. Тепер залишалося лише прийняти її — разом.
І з кожним кроком, який вони робили, їхня рішучість ставала міцнішою. Вони більше не були лише учасниками. Вони стали справжніми творцями цього світу, і саме від них залежало, чи зможуть вони захистити те, що тільки починало формуватися. Час, який вони захищали, був живим, і від їхніх дій залежало, чи буде цей живий час збережений чи розлетиться на тисячі шматків, як розбите дзеркало.