Світло нового ранку, яке пробивалося крізь густі крони дерев Саду Часу, наповнювало простір м’яким сяйвом. Повітря було спокійним, але водночас насиченим невидимою енергією. Емірен і Аліана йшли вузькою стежкою, яка вела їх до невідомого. Їхні думки були наповнені нещодавніми відкриттями: таємниці часу і його істинної природи, яка все ще вислизала від них.
— Ми пізнали багато, — почав Емірен, вдивляючись у далечінь, — але мені здається, що найважливіше все ще приховане.
— Час — це не просто річ, це щось глибше, — погодилася Аліана. — Ми лише торкнулися поверхні.
Їх розмову перервало легке, але чітке звучання дзвону. Він лунав десь далеко, але був настільки чистим, що здавався частиною самого простору. Обоє зупинилися, обмінявшись здивованими поглядами.
— Що це? — запитав Емірен.
— Це дзвін, — відповіла Аліана. Її голос був напруженим, наче вона вже здогадувалася про щось. — Дзвін Кореня.
— Кореня?
— Так. Легенди говорять, що в самому серці Саду Часу знаходиться Корінь Часу — точка, з якої походить усе. Дзвін чують лише ті, кому дозволено наблизитися до нього.
— І чому ж тоді ми його чуємо?
Аліана лише похитала головою.
— Ми маємо це з’ясувати.
Стежка до Кореня
Дзвін звучав усе частіше, кожен його відгук змушував землю під ногами трохи вібрувати. Стежка, якою йшли Емірен і Аліана, ставала дедалі звивистішою й крутішою. Навколо з’явилися дерева, яких вони ще не бачили: їхні стовбури здавалися викарбуваними з чорного скла, а листя світилися, наче зірки.
— Це не просто частина Саду, — тихо сказала Аліана, торкаючись одного з дерев. — Це місце поза часом.
— Поза часом? — перепитав Емірен, поглянувши на неї.
— Так, тут час не рухається, як у звичайних світах. Тут його суть оголюється, і кожна мить триває вічність.
Раптом повітря навколо заповнилося тріском, і стежка перед ними розділилася на кілька напрямків. Кожен шлях був оточений різним сяйвом: один вів до золотого світла, другий — до темно-синього, третій — до червоного, і ще один — до сріблястого.
— Це випробування, — здогадався Емірен. — Ми маємо обрати.
— Але що це за шляхи? — Аліана підійшла ближче, вдивляючись у кожне сяйво.
Перед кожним шляхом з’явилися слова, вигравірувані в повітрі:
• Золоте світло: “Минуле. Відкрий його секрети.”
• Темно-синє світло: “Майбутнє. Стань свідком незвіданого.”
• Червоне світло: “Теперішнє. Зрозумій його вагу.”
• Сріблясте світло: “Суть. Доторкнися до істини.”
— Ми не можемо піти всіма шляхами, — сказав Емірен.
— Але кожен із них веде до чогось важливого, — додала Аліана. — Нам потрібно вирішити, який із них покаже нам правду про Корінь.
Сріблястий вибір
Після довгих роздумів вони обрали сріблясте світло. Як тільки вони зробили перший крок, навколо них усе змінилося. Вони опинилися у просторі, де не було ані землі, ані неба, лише нескінченна срібляста гладь, яка пульсувала, наче живий організм.
— Це… час? — прошепотіла Аліана.
— Ні, — відповів голос, який лунав звідусіль. — Це Корінь.
Перед ними почала формуватися фігура, створена зі сріблястого світла. Вона мала людську подобу, але її обличчя залишалося розмитим, а голос лунав одночасно глибоко і мелодійно.
— Ви прийшли, щоб знайти істину? — запитала фігура.
— Так, — відповів Емірен, зробивши крок уперед. — Що таке Корінь Часу?
Фігура простягнула руку, і перед ними з’явився образ дерева. Його коріння були золотими, гілки світилися всіма кольорами веселки, а листя мерехтіли, наче зорі.
— Це дерево — основа всіх реальностей, — пояснила фігура. — Час — це не лінія, а дерево, кожна гілка якого є новою можливістю, новим світом.
— А Корінь? — запитала Аліана.
— Корінь — це місце, де з’єднуються всі реальності. Це джерело часу, і той, хто зрозуміє його, зможе змінити будь-яку гілку. Але пам’ятайте: сила Кореня — це відповідальність.
Ціна знання
Фігура наблизилася до них, і світ навколо почав тремтіти.
— Ви готові прийняти знання Кореня? Але знайте: воно змінить вас назавжди.
Емірен і Аліана переглянулися.
— Ми готові, — відповіли вони разом.
Фігура торкнулася їхніх чіл, і сріблясте світло заповнило їхні розуми. Вони побачили все: початок часу, його нескінченні гілки, мільярди можливостей і наслідків. Це знання було неймовірним і водночас страшним.
Коли вони повернулися до реальності, обидва виглядали зміненими. Їхні очі тепер світилися сріблястим сяйвом, а в серцях з’явилося нове розуміння.
— Ми бачили істину, — сказав Емірен.
— Але тепер ми маємо вирішити, що з нею робити, — додала Аліана, і її голос звучав твердо, але в ньому все ще звучав відголосок внутрішнього сумніву. Вони стояли перед справжнім вибором, не таким, як ті, які приймали раніше, де рішення здебільшого стосувались лише їхнього власного шляху. Тепер все було набагато складніше. Їхній вибір впливав не тільки на їхнє існування, але й на саму сутність цього світу, цього часу, цього Саду, який вони тепер повинні були охороняти. Ті тонкі, невидимі нитки, що переплітали час, простір і можливості, зависали перед ними, чекаючи на їхнє рішення.
Корінь, що тільки що звучав, був не просто символом чи об’єктом, який можна було б знищити чи ігнорувати. Він був серцем всього, що відбувалося. Це була точка перехрестя, де розуміння і хаос зливалися в єдине ціле, де зливались усі можливі шляхи й варіанти, що вели до майбутнього. І тепер, коли дзвін його впливу стих, простір навколо них змінювався. Замість того, щоб відчути полегшення, вони відчули, як атмосфера стала ще густішою, важчою, немов самі частинки повітря були наповнені вагомістю їхнього наступного вибору.
— Ми не можемо дозволити, щоб це стало нашою катастрофою, — сказав Емірен, його обличчя темнішало від розуміння того, що кожен крок попереду міг бути вирішальним. Вони йшли по краю, балансуючи між створенням і руйнуванням, між майбутнім і минулим, між можливістю врятувати цей світ і тим, щоб перетворити його на безодню хаосу. І цей вибір лежав на них. Тільки на них. І на нікому більше.
Незважаючи на їхню рішучість, вони не могли ігнорувати той потік відчаю, що виникнув, коли дзвін стих. Він залишив по собі відчуття, яке відлунювало в кожній клітинці їхніх тіл, залишаючи питання без відповіді, наче вони не могли зрозуміти, чому цей момент виявився таким важким. Вони зрозуміли, що це не просто ще одна з безлічі битв чи викликів, якими сповнений їхній шлях. Це був ключовий момент. Момент, в якому вибір, який вони зроблять, змінить усе. Всі вони стали частиною чогось набагато більшого, і їхні дії могли або зберегти цей світ, або зруйнувати його назавжди.
Вони дивились один на одного. Їхні погляди були сповнені взаємного розуміння, але в них також відчувалась велика вага їхнього завдання. Вони були готові пройти цей шлях, але тепер це стало набагато складнішим. Вибір, який їм належало зробити, не був тільки важким морально. Це був вибір, який ставив під сумнів усе, чому вони навчились, усі їхні переконання, усі їхні розуміння про час, простір і існування.
І тоді, наче відповідь на їхнє внутрішнє питання, простір навколо них став змінюватись. Повітря почало завихрятись, і самі землі, здається, почали ворушитись, підштовхуючи їх далі. Стежка, яка лежала перед ними, не була просто фізичним шляхом, а метафорою їхнього внутрішнього шляху. Це був шлях через їхні сумніви і страхи, через їхні переконання і боротьбу, шлях до того, щоб зрозуміти не тільки, що вони повинні зробити, але й ким вони стали, коли прийняли цей шлях.
Вони йшли, і хоча перед ними були нові випробування, вони більше не почувалися такими вразливими, як раніше. Зі стежкою і дзвоном кореня, що ще відлунював у їхній свідомості, вони розуміли: кожен крок, кожне рішення буде мати значення. І вже не було місця для сумнівів. Вони були готові взяти на себе цей тягар. Вони були готові стати творцями нового світу, чи то в гармонії, чи в хаосі, але вони знали одне: їхні серця більше не належали їм самим. Вони належали Саду, часу, всьому, що відбувалося, і це було їхньою відповідальністю.