Тріщини реальності продовжували пульсувати навколо, з кожним моментом стаючи глибшими, темнішими, поглинаючи навіть саму суть часу. Вони більше не відчували землі під ногами. Простір навколо їхніх тіл розмивався, мов вода, а час став затуманеним, немов хмара, що ледь могла утримати своє обличчя. Кожен їхній рух видавався вічністю, кожен подих був як цілий цикл епох. І вони йшли туди, де не було початку і кінця — до Врат Часу.
Перші кроки були легкими, але з кожним наступним усе стало важчим. Вони йшли, і простір змінювався під ними, змушуючи їх занурюватися в темряву, що поглинала все на своєму шляху. Але вони не відступали.
Хранитель вів їх, його синє світло розсіювалося в темряві, виступаючи як єдиний маяк серед хаосу. Його рука все більше тремтіла, але він не зупинявся.
— Ворота Часу не можна просто пройти, — мовив Хранитель, зупиняючись перед величезною стіною, що виникла з порожнечі. — Вони є тією самою межею, де все, що було і що буде, стикається в одному моменті. Якщо ми не зможемо пройти через них, ми залишимося назавжди тут, в пустоті.
Ардаліс з глибоким подихом обернувся до Емірена.
— Ми справді готові на це? Чи ми просто граємо з тим, що не можемо зрозуміти?
Емірен подивився на нього. Його очі світилися рішучістю.
— Якщо не ми, то хто? Якщо ми не повернемо все до початку, ми дозволимо зануритися в цю темряву і все зникне. Можливо, ми не розуміємо, що чекає нас, але це єдине, що ми можемо зробити.
Перед ними відкрилося величезне полотно, і, коли Хранитель підняв руку, частина цього полотна почала розходитися, утворюючи темні ворота. Вони не мали форми, яку можна було б описати — це була просто безмежна відстань, до якої вони наближалися.
Зітхнувши, Хранитель повів їх через ці ворота. Крок за кроком вони просувалися у безкрайній простір, який не мав початку чи кінця. Всі частини світу, що існували, ніби розчинялися у цій порожнечі, і не було нічого, що вказувало на час.
— Це місце не має історії, — прошепотів Хранитель. — Тут і не було ніяких подій. Тільки спогади, які вже зникли.
Раптом перед ними з’явився образ, розмитий і мінливий, але здавалося, він ніс у собі весь світ, що колись існував. Це було як щось між сном і реальністю. У ньому не було початку, не було нічого чітко визначеного, лише безмежні можливості.
— Це і є початок, — сказав Хранитель. — Ми повинні вийти з цього місця, не дозволяючи цьому ставати новою реальністю.
І раптом вони побачили його. Фігура, що стояла в самому центрі цього простору, наче частина самого часу. Вона була невизначеною, але сильна. Її присутність була настільки велика, що вона поглинала всі відчуття.
— Ти прийшов, — сказав той голос, що лунало з цієї фігури. Він звучав не як одне слово, а як весь спектр існування, що мав лише одну мету. — Але ти не можеш змінити те, що відбулося.
— Ми повинні це зробити, — відповів Емірен, вперше з усією рішучістю. — Ми не можемо залишити цей світ у безмежній темряві.
Фігура, що була наче втіленням часу, простягнула руку, і невидима сила почала заповнювати простір.
— Якщо ви хочете змінити початок, ви повинні бути готові до того, що все може повернутися не так, як ви хочете. І не можна бути певним, що ваша історія буде такою, якою ви її уявляєте.
— Ми готові до будь-якої ціни, — сказав Хранитель, його голос став глухим від відчаю.
І ось, коли вони підійшли до самого центру цієї безмежної порожнечі, момент розколу настиг їх, і світ навколо почав перетворюватися.
Час перестав бути лінійним, він став переривчастим, і кожен їхній крок відлунював у всіх можливих напрямках. Вони відчували, як простір навколо їхніх тіл починає стискатися і розширюватися водночас, як з усіх боків до них підходять світи, які вони не створювали, і світи, що не існували.
Емірен зробив глибокий вдих.
— Ми маємо це зробити, — сказав він, затримавши погляд на Хранителі.
І той кивнув.
— Якщо не зараз, то ніколи.