Тіні розповзалися навколо, їхня присутність стирала межі між світлом і темрявою, між існуванням і забуттям. Повітря більше не мало звичного аромату Саду — воно пахло порожнечею, мовчанням тих, хто зник у глибинах втраченого часу.
Емірен, Порожній і Фламенн ішли вперед, хоч кожен їхній крок здавався все важчим. Немов сама реальність противилася їхньому руху, намагалася втримати їх у межах знаного, не впустити у невідоме. Але вони знали: назад дороги вже немає.
Попереду здіймався обрій, спотворений хвилями нестабільного часу. Далеко, на самому краю видимості, тремтіло щось, що нагадувало древню цитадель, оточену руїнами. Стіни її були напівпрозорими, змінювалися з кожним подихом вітру, наче спогади, які ще не встигли остаточно згаснути.
— Це там, — прошепотів Емірен, відчуваючи, як всередині нього пробуджується дивне тепло.
Їхній шлях до Серця Вічності починався.
Дорога крізь зниклі часи
Їхній шлях пролягав через місце, що колись, можливо, було садом. Дерева тут більше не мали форми — лише тіні стовбурів, залишки гілок, що розчинялися в повітрі, немов би пам’ять про те, якими вони були раніше. Кожен крок змушував землю під ногами змінюватися: вона то ставала твердою, мов камінь, то перетворювалася на піщану безодню, що загрожувала поглинути їх.
— Час тут… — Фламенн торкнувся одного з дерев. Його пальці пройшли крізь нього, наче крізь примару. — Це не просто руїни. Це спогади про світ, що більше не існує.
— І він хоче нас поглинути, — додав Порожній, вдивляючись у темряву попереду.
Емірен відчував, як щось невидиме стежить за ними, приховане серед розмитих обріїв. Це не були звичайні тіні — це були відгомони тих, хто колись ступав цим шляхом. Відлуння виборів, які колись були зроблені, але так і не закінчилися.
Вітер раптово змінив напрям, закрутився спіраллю, ніби попереджаючи їх.
— Вони не хочуть, щоб ми йшли далі, — прошепотів Фламенн, іскри пробігли його пальцями.
— Вони не можуть нас зупинити, — відповів Емірен. — Лише ми вирішуємо, куди прямуємо.
Він зробив ще один крок уперед — і все змінилося.
Перед ними з’явився коридор з розбитих моментів, місце, де всі зниклі рішення перепліталися в єдину тканину. Це був шлях до Серця, але також — випробування.
Перетин межі
Коли вони ступили всередину, світ навколо зник. Вони стояли в місці, де не було верху чи низу, тільки нескінченний потік образів.
Ось Емірен бачить себе дитиною, що торкається молодого Срібного Дерева.
Ось Порожній стоїть на руїнах світу, який він не зміг врятувати.
Ось Фламенн запалює перший вогонь, що принесе загибель або порятунок.
— Це наші минулі вибори, — сказав Фламенн, його голос тремтів. — Ми… ми не можемо зупинитися тут.
Але саме цього хотіло місце. Воно змушувало їх дивитися, змушувало сумніватися.
— Серце Вічності — це не просто точка у просторі, — зрозумів Емірен. — Це ідея. Це… вибір.
Його слова прозвучали, немов удар дзвону. І тоді простір навколо знову почав змінюватися.
Попереду відкрився прохід. Він вів у місце, що світилася сріблястим світлом, немов би саме поняття часу отримало форму.
Вони зробили останній крок.
Серце Вічності
Їх оточила безкінечна порожнеча, в центрі якої пульсувала кришталева сфера, заповнена світлом, що постійно змінювалося.
— Це воно, — прошепотів Порожній.
Емірен простягнув руку і відчув, як його свідомість розширюється. Він бачив всі можливі варіанти майбутнього, всі шляхи, які ще не були обрані.
— Ми можемо змінити все, — сказав він.
Але в ту ж мить темрява навколо почала згущуватися. Тіні, які вони залишили позаду, не зникли. Вони чекали. І тепер вони прийшли, щоб забрати своє.
— Ми не єдині, хто хоче отримати контроль над цим місцем, — сказав Фламенн, вогонь його рук розгорівся яскравіше.
— Вони не дозволять нам змінити світ, — додав Порожній.
Емірен подивився на Серце Вічності. Він знав, що зараз вони стоять перед найважливішим вибором.
Або вони збережуть минуле таким, як воно є, або ж зважаться переписати долю Вічності.
Тіні наближалися.
І вибір мав бути зроблений.