Вічний Сад залишився позаду, ніби інший світ, що поступово стирався з пам’яті. Тепер вони стояли у Межі—місці, що не мало ні початку, ні кінця, ні часу, ні простору. Тут усе було уламками колишніх світів, сплутаними у хаотичному клубку реальності, яка то народжувалася, то зникала.
Світлові розломи мерехтіли в повітрі, схожі на тріщини в дзеркалі, що відбивали нескінченні варіації подій, які могли статися, але ніколи не стануть.
Емірен відчував, що їхня присутність тут змінює саму природу цього місця. Воно реагувало на них, як живий організм, що відчуває нову загрозу або… нову можливість.
Тінь за спиною
Фламен обернувся першим.
— Воно рухається, — прошепотів він.
Емірен відчув це ще раніше. Щось велике, невидиме для очей, зрушилося у глибинах Межі. Не просто спостерігало—воно пробудилося.
Порожній теж завмер, його темна оболонка злегка тремтіла, ніби його форма ставала нестабільною.
— Це… не розломи часу, — сказав він тихо. — Це щось більше.
Фламен стиснув кулаки, його чорне полум’я затанцювало навколо рук.
— Якщо воно на нас нападе, ми його знищимо.
Емірен похитав головою.
— Тут не можна просто «знищити». Межа—це не місце, де щось вмирає. Тут усе може бути відроджене в іншій формі. І я не впевнений, що ми хочемо дізнатися, якою буде ця форма.
Його слова підтвердилися за мить.
Пробудження Порожнечі
Простір здригнувся.
Світлові розломи, що раніше світилися слабким мерехтінням, раптом вибухнули спалахами, відкидаючи в усі боки відбитки світів, яких більше не існувало.
З-за одного з розломів виринуло ЩОСЬ.
Це не була просто тінь. Це було втілення небуття.
Його очі—або те, що можна було прийняти за очі,—горіли білим світлом, холодним і відстороненим. Воно не мало визначеної форми, але його обриси нагадували безліч постатей, що безперервно змінювали одна одну, з’являючись і зникаючи.
— Воно не повинно бути тут… — сказав Порожній, і в його голосі прозвучало щось, схоже на страх.
Емірен усвідомив, що вони стоять перед чимось, що не підкоряється законам часу.
Боротьба без часу
Сутність зробила рух уперед, і цього було достатньо.
Фламен кинувся в атаку. Його чорний вогонь вирвався, як стрімка ріка, що могла знищити все на своєму шляху. Полум’я поглинуло постать, розчинило її…
Але за мить вона з’явилася знову.
— Це не спрацює! — крикнув Емірен.
Порожній виступив наперед. Його руки розчинилися в темряві, він простягнув їх до сутності—і тіні його власного тіла розгорнулися, змішуючись із темрявою навколо.
Простір почав спотворюватися.
Сутність завмерла. Вона відчувала Порожнього, і це відчуття було взаємним.
— Вона не просто хаос… — прошепотів він. — Вона—одне з тих, хто колись створював реальність. Але тепер вона втратила форму…
Емірен зрозумів.
Ця істота не була ворогом у звичному сенсі. Вона була уламком чогось колишнього, забутого навіть Вічністю.
— Ми повинні змусити її знайти свою форму, — сказав він.
Вибір форми
Сутність хитнулася. Її силуети почали змінюватися швидше.
Фламен глянув на Емірена.
— І як ми це зробимо?
Емірен не знав відповіді.
Але Порожній знав.
Він ступив ближче.
— Вона шукає… порожнечу, — сказав він. — Вона хоче знайти, ким бути.
Фламен не розумів, але Емірен здогадався.
Порожній простягнув руку до сутності.
— Візьми форму. Визнач своє місце.
І тоді простір вибухнув світлом.
Сутність розчинилася, а потім зібралася знову.
А коли світло згасло, перед ними стояв силует.
Людський.
Але поки ще невизначений.
— Вона вибрала, — тихо сказав Порожній.
— Кого? — запитав Фламен.
Емірен дивився на постать, і в його очах спалахнуло розуміння.
— Нас.