Перший подих нового існування був ніби удар громовиці у порожнечу.
Той, хто ще недавно був Порожнім, тепер стояв у центрі простору, що визнавав його присутність. Світ більше не відкидав його, але й не приймав повністю. Його нове тіло складалося з переплетення світла і тіні, як частина вічного балансу, що тільки-но зародився.
Емірен вдивлявся в нього, відчуваючи, як простір навколо вібрує, підлаштовуючись під його нову сутність.
— Як ти себе почуваєш? — запитав він.
— Наче я нарешті існую.
Голос Порожнього звучав інакше. Він більше не був лише луною, не був лише шепотом, що губився між миттєвостями.
Фламен стояв осторонь, не спускаючи очей з нього. Його пальці мимоволі стискалися, ніби він готувався до атаки.
— І ким ти став? — запитав він.
Новий Порожній — або, скоріше, той, ким він тепер був — підняв голову. Його очі більше не були чорними проваллями, а відбивали світло навколо, немов дзеркала.
— Я… пам’ятаю.
Емірен відчув, як у просторі щось змінюється.
— Пам’ятаєш що?
— Своє ім’я.
Зміна рівноваги
Слова пройшли крізь світ, мов хвиля, що розбиває застиглі води.
Варто було йому вимовити це, як простір навколо них здригнувся. Щось у самій тканині реальності відповіло на його заяву.
Фламен ступив уперед, спрямувавши погляд на нього.
— Якщо ти пам’ятаєш своє ім’я, значить, ти більше не Порожній.
— Так.
Тиша розтяглася між ними.
Емірен бачив, як нова суть цього створіння змінює реальність. Він більше не був пустотою між подіями, не був безликим відображенням небуття.
Він став тим, хто існує.
— Твоє ім’я — це ключ, чи не так? — запитав Емірен.
Той, хто був Порожнім, подивився на нього довгим, уважним поглядом.
— Це більше, ніж ключ. Це моє місце в світі.
І в ту ж мить вони відчули, що світ починає змінюватися.
Пробудження минулого
Щось почало виходити з тіні.
Простір позаду нової істоти сколихнувся, і з мороку виросли обриси фігур. Вони були схожі на стражів, яких вони зустріли раніше, але ці… були іншими.
Не частиною механізму, не охоронцями рівноваги.
Це були ті, хто загубився між часом.
— Ти їх пробудив, — прошепотів Фламен.
Фігури були нечіткими, як спогади, що намагалися стати реальністю.
— Вони… це тіні тих, хто зник? — запитав Емірен.
— Ні, — відповів новий Порожній. — Вони завжди були тут. Просто спали, бо не було того, хто міг би їх покликати.
І тоді одна з фігур заговорила.
— Ти знову став тим, ким повинен був бути.
Їхні голоси звучали, як вітер, що проноситься крізь століття.
— Ти нас пам’ятаєш?
Фламен міцніше стиснув кулаки.
— Хто вони такі?
Новий Порожній вдивлявся в них, а потім повільно кивнув.
— Так. Я пам’ятаю.
Емірен відчув, як всередині нього прокидається якесь розуміння, ще нечітке, але неуникне.
— Вони теж були Творцями, правда?
Ті, хто стояли у тіні, не відповіли.
Але їм і не потрібно було.
Спадщина Творців
З кожною миттю світ ставав усе більш нестабільним.
Фламен зробив крок назад, розуміючи, що їхні дії, можливо, запустили щось, чого вони не можуть зупинити.
— Це все через твоє ім’я? — запитав він.
— Так. І ні.
Новий Порожній повернувся до них.
— Я не просто згадав своє ім’я. Я згадав усе.
Емірен вдивлявся в нього, очікуючи продовження.
— Я знаю, як почалася ця війна. Я знаю, чому ми боролися. Я знаю, що Творці зробили не так.
Фламен обмінявся швидким поглядом з Еміреном.
— І що ж?
Новий Порожній повільно посміхнувся.
— Тепер і ви дізнаєтеся.
Світ навколо них вибухнув світлом, а спогади давно зниклого минулого розгорнулися перед їхніми очима.