Вони зробили останній крок.
І світ змінився.
Емірен відчув, як його тіло розчиняється в потоці світла й тіні, як кожна частинка його сутності змішується з чимось більшим за нього самого. Це не було схоже на смерть — радше на народження. Він не падав і не стояв, не плив і не летів. Він просто існував.
Десь поруч були Фламен і той, хто був Порожнім. Але їхні форми теж змінилися — більше не обмежені звичними тілами, вони стали частиною цього переходу, цієї межі між реальностями.
І раптом усе зупинилося.
Перший подих нового світу
Їхні ноги торкнулися твердої поверхні.
Світ навколо них був порожнім — але не безкінечною чорнотою, а чистотою чогось, що ще не набуло форми. Небо було білим, земля була білою, повітря було сповнене очікування.
Тиша не була тишею, а швидше відсутністю того, що ще мало з’явитися.
— Ми… створили це? — голос Фламена звучав глухо, ніби його слова тонули в нерозкритому просторі.
Емірен нахилився і торкнувся землі. Вона була теплою, але м’якою, ніби ще не вирішила, чим їй бути — каменем, піском чи ґрунтом. Його пальці залишили слід, який тут же зник, неначе реальність вагалася, чи приймати зміни.
— Ні, — відповів він нарешті. — Ми лише зробили вибір. Але світ ще не сформувався.
Той, хто був Порожнім, стояв трохи осторонь. Його погляд був спрямований угору, де не було ні сонця, ні зірок — лише нескінченна, світла безодня.
— Це місце не знає часу, — сказав він.
Шлях крізь незавершене
Вони рушили вперед, не знаючи, чи дійсно йдуть, бо в цьому світі ще не було відстані.
Здавалося, що сам простір з’являвся лише тоді, коли вони робили наступний крок. Кожен їхній рух змушував реальність визначатися, давати їм основу під ногами.
Фламен простягнув руку перед собою, і в його долоні спалахнув чорний вогонь. Але він горів інакше, ніж зазвичай — не яскраво, а скоріше як відбиття можливого світла.
— Моя сила… вона інша, — пробурмотів він.
Емірен теж це відчував. Його здатність бачити часові потоки більше не працювала так, як раніше. Він не бачив майбутнього, не бачив минулого.
Бо цього світу ще не було в часі.
— Нам потрібно знайти центр, — сказав він.
— Центр чого? — запитав Порожній.
— Центр цього світу. Якщо ми хочемо, щоб він став реальним, ми повинні знайти точку, де він народжується.
Серце нового часу
І як тільки Емірен це сказав, вони відчули щось попереду.
Нечутний поклик.
Не голос, не думку, а відчуття присутності.
Світ перед ними почав змінюватися. З’явилися обриси — спочатку розмиті, немов тіні майбутнього, а потім все чіткіші. Земля потемніла, небо набуло глибини. Вдалині постала величезна структура, що нагадувала дерево, але зроблене не з дерева, а з самого часу.
Його гілки не росли вгору, а розходилися в усі боки, сплітаючись у складний візерунок.
— Це… — Фламен завмер, не закінчивши речення.
— Серце нового часу, — шепнув Емірен.
Їхній вибір привів їх сюди.
Але чи зможуть вони його завершити?