Світ застиг у чеканні.
Емірен стояв перед трьома дверима, відчуваючи, як реальність коливається навколо нього, ніби намагаючись вирішити, що має стати правдою, а що — зникнути в забутті.
Фламен і Порожній стояли поруч, кожен із них відчував той самий тиск.
— Це випробування, — прошепотів Порожній.
— Ми вже проходили випробування, — зціпивши зуби, відповів Фламен. — Але це відчувається інакше.
Емірен простягнув руку вперед.
Двері не просто стояли перед ними — вони змінювалися. Символи на чорних вратах змінювали форму, ніби переписували самі себе. Біле світло іншого проходу мерехтіло, час від часу оголюючи тіні, що не повинні були існувати. А треті двері… їх не було. Але він знав, що вони є.
Вибір був очевидним і водночас неможливим.
— Якщо ми відкриємо неправильні, що станеться? — запитав Фламен.
— Можливо, ми ніколи не дізнаємось, — відповів Емірен і натиснув на чорні двері.
Врата, що не повинні відкриватися
Доторкнувшись до каменю, він відчув щось, чого не очікував.
Не холод. Не тепло.
А відсутність всього.
Чорний матеріал не просто був мертвим — він був порожнечею, яка прагнула заповнити все, що потрапляло у її межі.
Двері відчинилися без жодного звуку.
За ними не було світла.
— Це погана ідея, — сказав Фламен, але Емірен вже ступив уперед.
Світ за межею часу
Крок.
І світ змінився.
Вони опинилися у місці, якого не могло існувати.
Небо було розірване, як старий пергамент, через який пробивалося щось… щось, що не мало форми, але мало присутність.
Земля була зроблена з тіней, що постійно рухалися, формуючи візерунки, які нагадували фрагменти чужих спогадів.
Попереду виднілася висока споруда — вежа, що здавалася нескінченною, її вершина губилася в хаосі, що поглинав небо.
— Де ми? — прошепотів Порожній.
— Це не місце, — відповів Емірен. — Це можливість.
Але можливість для чого?
Голос, що не належить ні живим, ні мертвим
Вежа була ближче, ніж здавалося. Вони зробили лише кілька кроків — і вже стояли біля її підніжжя.
Двері вежі були відкритими.
Звідти долинув голос.
— Ви прийшли.
Це не був голос, що належав одній істоті. Це був хор, безмежний, нескінченний, що складався з тисяч голосів, що накладалися один на одного.
Емірен ступив вперед.
— Хто ти?
— Я — Той, кого ще не створили.
Слова змусили їх зупинитися.
— Що це означає? — запитав Фламен.
— Це означає, що хтось — можливо, ми — ще не зробили вибір, який приведе до його появи, — відповів Порожній.
Голос заговорив знову.
— Ви формуєте час. Але чи розумієте ви, що творите?
Шлях угору
Двері перед ними почали змінюватися.
Тепер це була не просто арка вежі — це був портал у щось більше.
— Ми повинні йти далі, — сказав Емірен.
— Але що, якщо ми створимо те, чого не зможемо контролювати? — заперечив Фламен.
— А що, якщо це вже створене? — тихо сказав Порожній.
Вони зробили крок уперед.
І світ знову змінився.