Світ здригнувся, і хвиля незримого поштовху пронеслася крізь простір.
Перша лінія на полотні часу тремтіла, ще не затверділа, немов сумнівалася у власному існуванні. Вогонь, що оточував Фламена, коливався, шукаючи форму. А тінь, яку торкнувся Порожній, завібрувала, ніби пробуджуючись від глибокого сну.
А потім прийшов звук.
Не голос, не шепіт, а гул—пульсуючий, повільний, древній. Він лунав звідусіль, ніби самий ґрунт реальності почав дихати.
Емірен відчув, як щось змінюється.
Полотно перед ним більше не було порожнім. Його дотик запустив процес творення, і тепер на ньому почали проявлятися контури: спочатку тонкі, майже непомітні, вони поступово набирали об’єм і реальність.
Спершу з’явилося небо—чорне, безмежне, усіяне міріадами зірок, що спалахували, неначе пробуджувалися після вікового сну. Потім з глибини простору виросли острови матерії—немов уламки давно зруйнованого світу, що збиралися до купи, намагаючись віднайти свою цілісність.
Фламен відчув, як полум’я, що його оточувало, більше не було просто стихією. Воно набувало сенсу. Його вибір надав вогню волю. Тепер це був не хаотичний потік енергії, а щось більше—живий вогонь, який сам обирав, що знищувати, а що залишати.
Порожній тим часом дивився у власне відображення.
Тінь, яку він торкнувся, почала змінюватися. Вона перетворювалася на образи, що мерехтіли і змінювалися з кожною секундою: воїн у чорному плащі, дитина, що стояла перед безоднею, старець, схилений над розбитими годинниками.
— Що це? — пробурмотів Порожній.
— Відлуння того, ким ти міг стати, — відповів голос, що знову з’явився нізвідки.
Той самий голос, що говорив із ними у Перетині.
Але тепер він звучав інакше. В ньому була цікавість.
Ніби світ сам намагався зрозуміти, що вони створюють.
Форма з нічого
Контури світу ставали чіткішими.
Небо, яке Емірен намалював одним рухом, почало розширюватися, охоплюючи простір навколо. Зірки, що здавалися лише точками світла, вибухали, народжуючи нові світи.
Фламен бачив, як його вогонь зіштовхнувся з уламками матерії, які створив Емірен. Він думав, що вогонь їх знищить—але сталося інакше.
Полум’я пронизувало камінь, і той змінювався. Він ставав міцнішим, немов загартованим. Народжувалися гори, вкриті рубіновими кристалами. Ріки лави текли, розсікаючи землю, але не спалюючи її, а навпаки—оживляючи.
— Я не руйную, — здивовано прошепотів Фламен.
— Ні, — пролунав відповідь. — Ти формуєш.
Порожній стояв у нерішучості.
Його відображення більше не змінювалося. Воно стало єдиним образом—темна постать, без обличчя, з порожніми очима.
— Якщо ти не вибереш, ти залишишся лише тінню, — мовив голос.
— Що це означає? — запитав Порожній.
— Ти існуєш тільки тому, що існує можливість тебе. Але чи станеш ти реальністю, чи залишишся можливістю?
Порожній зітхнув.
Він зробив крок уперед—і його тіло зникло у власному відображенні.
Світ здригнувся ще раз.
Пробудження створеного
— Достатньо, — сказав голос.
Небо над ними затвердло. Воно більше не було просто полотном—тепер це був справжній простір, наповнений зорями і світилами, що світилися власним життям.
Матерія, яку створив Емірен, більше не була уламками—тепер це була цілісність, землі й води, небеса й бурі, що зароджувалися всередині.
Фламен відчув, як його полум’я більше не виривалося назовні. Воно стало частиною цього світу.
А Порожній…
Його більше не було.
— Він вибрав свій шлях, — мовив голос.
Емірен озирнувся, але ніде не було й натяку на Порожнього.
— Куди він подівся? — запитав Фламен.
— Він став тим, ким обрав стати.
І в той самий момент, коли ці слова прозвучали, тіні навколо заворушилися.
Щось виходило з пітьми.
Не вороги.
Але і не друзі.
Нові творіння.
Ті, кого породила їхня реальність.
Ті, хто, як і вони, могли змінювати вічність.