Темрява після зникнення тіні не принесла полегшення. Навпаки, вона стала густішою, важчою, ніби сплелася в щільний туман, що просочувався в усі щілини реальності.
Фламен стояв нерухомо, його срібний вогонь спокійно пульсував навколо долонь, проте тепер його тепло зникло. Лише легкі відблиски ковзали по поверхні простору, віддзеркалюючи щось невидиме.
Емірен відчув, як цей вогонь тягнеться крізь час. Він більше не належав світу, яким його знали.
— Як ти себе почуваєш? — запитав він.
Фламен не відповів одразу. Він лише підняв руку, спостерігаючи за срібними язиками полум’я, що ледь відчутно ворушилися в повітрі.
— Наче я існую не тут. І не зараз.
Порожній обережно підійшов ближче, ніби відчував межу, яку не можна було переступати.
— Цей вогонь… він більше не твій, правда?
Фламен здригнувся.
— Я більше не відчуваю його так, як раніше. Він не слухається мене… але і не відмовляється від мене. Це як… зв’язок, який я не можу розірвати.
Емірен провів рукою перед срібним світлом. Воно не змінилося. Не ворухнулося.
— Ти більше не є його джерелом. Але щось все ще підтримує його в тобі.
Фламен важко зітхнув.
— А якщо це означає, що я змінююся? Що я більше не та людина, якою був?
Порожній поглянув на нього довгим, задумливим поглядом.
— Можливо, справа не в тому, що ти змінюєшся, а в тому, що ти став тим, ким завжди мав бути.
І тоді вони почули голос.
Голос крізь час
Він не пролунав у просторі. Не вібрував у повітрі. Він линув просто у свідомість, як шепіт, що народжується зі спогадів.
— Ти повернувся. Але не повністю.
Фламен рвучко озирнувся.
— Хто це?
Темрява перед ним зрушилася, скрутилася в спіраль, і з неї виплив силует.
Він був схожий на постать, що з’явилася раніше, але цього разу обличчя було видно.
Це була жінка. Висока, з довгим сріблястим волоссям, яке спадало на плечі, з очима, в яких не було зірок — лише відбиття вогню, що колись горів у Фламена.
— Ти більше не належиш сам собі, Фламене. Вогонь, що був тобою, тепер є чимось іншим. І я прийшла, щоб показати тобі правду.
Емірен відчув, як у ньому зазвучав холодний відгомін страху.
— Ти знаєш його?
Жінка ледь нахилила голову.
— Я була першою, хто загубив свій вогонь.
Порожній зітхнув.
— Ще один втрачений.
Фламен напружився.
— Що це означає?
Жінка зробила крок до нього, і її тінь злилася з його срібним вогнем, створюючи дивну, химерну гру світла.
— Це означає, що ти стоїш на межі. Або ти приймеш те, що сталося, або зникнеш у порожнечі між світами.
Емірен крокнув уперед.
— Це не вибір. Це пастка.
Жінка подивилася на нього.
— Будь-яка істота, що змінює свою суть, має зробити вибір. Це не пастка. Це закон.
Фламен стиснув руки в кулаки.
— І що буде, якщо я відмовлюся?
Жінка мовчки простягнула руку.
В її долоні палав вогонь.
Він був не срібний. І не золотий.
Він був чорний.
І він кликав його.