Тиша, яка наступила після зникнення дзеркал, здавалася гучнішою за будь-який звук. Луміс і Ейлі стояли на шляху, що тепер виглядав безмежно довгим. Поверхня дороги більше не відображала їхні обличчя, лише виблискувала, ніби натякала на нові випробування.
— Що це було? — запитав Луміс, розриваючи мовчання.
— Випробування, — відповіла Ейлі, її голос був тихим, але сповненим рішучості. — Вони хочуть, щоб ми сумнівалися.
Вона подивилася на нього, і в її погляді можна було прочитати і тривогу, і впевненість.
— Але сумніви — це лише частина шляху, — продовжила вона.
Луміс стиснув кулаки. Він відчував, як тепло від нитки бажань досі залишалося десь глибоко всередині нього. Бачення, яке він отримав, не було випадковим.
— Ми мусимо йти далі, — сказав він, киваючи в бік вежі, яка тепер чітко вирізнялася на горизонті. Її обриси були темними, а навколо неї клубочилися тіні.
Ейлі згодом кивнула, і вони рушили вперед.
Кожен їхній крок лунав гучним відлунням, і здавалося, що дорога під ними жива. Вона змінювалася, розтягувалася, а іноді звужувалася, немов випробовуючи їхню стійкість.
— Чому ця вежа здається іншою? — запитала Ейлі, дивлячись на чорний силует, який здавався все ближчим.
Луміс на мить зупинився.
— Може, це центральна точка. Місце, де ховається правда, — припустив він.
— Або чергова ілюзія, — відповіла Ейлі, її голос став холоднішим.
Коли вони нарешті наблизилися до входу, ворота вежі розчинилися самі собою, випускаючи тепле світло. Всередині було порожньо, якщо не рахувати одного предмета — великого дзеркала, яке стояло в центрі.
— Ще одне дзеркало? — з підозрою промовив Луміс.
Ейлі наблизилася до нього і помітила, що це дзеркало було зовсім не таким, як попередні. Його поверхня не відображала їх, лише переливалася, ніби складалася з рідкого срібла.
— Це не для того, щоб нас обманути, — сказала вона, обережно торкаючись його поверхні.
Раптом дзеркало почало змінюватися. У ньому з’явився образ Луміса, але це був не він. Ця версія мала інший погляд, більш суворий і навіть жорстокий.
— Це я? — запитав Луміс, але його голос зрадив тривогу.
Образ заговорив.
— Я — те, чого ти боїшся стати. Ти знаєш, що всередині тебе є частина, яка прагне влади, яка готова зрадити все заради сили.
Луміс відступив назад, але Ейлі поклала руку йому на плече.
— Це не ти, — сказала вона твердо. — Це лише страх.
Дзеркало змінилося, і тепер у ньому з’явилася Ейлі. Її версія була відстороненою, холодною, беземоційною.
— А я — те, чого ти боїшся втратити, — промовила її копія. — Ти боїшся, що врешті-решт ти будеш одна, що тобі доведеться зробити вибір, який позбавить тебе всього, що тобі дороге.
Ейлі на мить затримала погляд на своєму відображенні, але потім відвела очі.
— Це лише тіні, — промовила вона. — Вони не можуть нас зупинити.
Раптом дзеркало потемніло, і з нього вирвалося щось схоже на туман. Він закрутився навколо них, і Луміс відчув, як його охоплює холод.
— Це вже не гра, — сказав він, хапаючи Ейлі за руку.
— Тоді доведеться прийняти правила і виграти, — відповіла вона, стискаючи його долоню.
Туман почав змінюватися, формуючи нову реальність навколо них. Вони опинилися в просторі, схожому на нескінченний лабіринт із дзеркал. Але тепер вони знали: щоб вибратися, їм доведеться подивитися в очі своїм страхам і перемогти їх.