Темрява перед ними здавалась густою, мов велика ковдра, яка поглинала все на своєму шляху. Кроки героїв відлунювали в пустому просторі, як стародавні пісні, що не чулися вже тисячі років. Вони просувалися вперед, і здавалось, що простір навколо них невидимий і водночас наповнений невидимою присутністю.
З кожним їхнім рухом атмосферу заповнювала незрозуміла тиша, яка інколи переривалась дивними звуками — шелестінням, наче хто-то невидимий розгортав старі аркуші, або глухими ударами, що відлунювали від стін цього невідомого світу.
— Це не просто темрява, — сказав Ендар, приглушено озираючись навколо. — Це якийсь простір між світами. Може, навіть… між часом.
Меланія кивнула, не знаючи, чи мала вона рацію. Але з кожним кроком здавалося, що час тут насправді має іншу природу. Туман, що огортав їх, не був просто хмарою, а, здавалося, складається з окремих часток часу, що не мали форми.
Тут не було правил, лише передчуття, що ось-ось станеться щось важливе.
— Що це за місце? — запитала Меланія, зупиняючись на мить, коли перед ними відкрилася низка кам’яних арок, що вели до величезної зали.
Ендар підійшов до одного зі стовпів. Він відчував, як його руки торкаються холодного каменю, ніби вбираючи в себе те, що залишилось від минулого. Кам’яні стіни були покриті древніми гравюрами, в яких можна було побачити сцени, що перегукувались з їхніми переживаннями. Вони були зображеннями без обличчя, але з виразними жестами, як ті, що випромінюють внутрішню силу або погляд, що звернений у далеке майбутнє.
— Це схоже на книгу, яку неможливо прочитати, — сказав він, оглядаючи малюнки. — Можливо, це залишки старого світу… або самого часу.
Меланія відчувала, як кожен подив посилюється. Вона знала, що тут, у цьому місці, їй доведеться прийняти рішення, яке змінить не лише її долю, а й усе, що їй відомо про Вічність. Вона ступила вперед, ніби слухаючи голоси, що не лунали, але все одно відгукувались у її серці.
І раптом з темряви виринула фігура — Хранитель Меж. Як і раніше, він був повністю одягнений у чорну мантію, його каптур приховував обличчя, а руки спокійно лежали перед ним. Здавалося, що цей чоловік не мав права бути тут, не мав бути частиною цієї реальності, але все ж його присутність була неминучою.
— Ви готові? — запитав він спокійно, хоча його голос не був таким холодним, як раніше. У ньому відчувався особливий присмак, наче ці слова були проречені не тільки для них, але й для цього простору, що живе власним життям.
Меланія підняла голову і, дивлячись на Хранителя, відчула дивний спокій. Вона була готова. Тепер у її серці не було місця для сумнівів. Це була не просто подорож — це була необхідність.
— Ми готові, — сказала вона твердо.
Хранитель кивнув, його обличчя залишалося прихованим, але в його очах відбився дивний блиск, мов далекий спалах зорі.
— Ви вірите в те, що можете змінити майбутнє? — спитав він.
Ендар обміркував питання і, глянувши на Меланію, відповів:
— Ми не можемо дозволити Вічності залишити те, що ми побудували. Ми повинні йти вперед.
Хранитель лише мовчки кивнув і зробив крок назад, відступаючи в темряву. І ось, коли він зник, перед ними знову розкрилась величезна зала. Але тепер усе виглядало інакше. Стіни були покриті написами, які зміщувалися під поглядом, і колони знову почали рухатися, створюючи нові шляхи, що вели в глибину.
Цей простір не просто змінювався — він жив. Він відповідав на їхні кроки, на їхні рішення. І коли вони ступили в нього, то відчули, як їхні рішення тут і тепер стали частиною чогось більшого, невидимого, але всеохоплюючого.
— Що це? — запитала Меланія, відчуваючи, як під ногами починає рухатися земля.
— Це більше, ніж просто місце, — відповів Ендар. — Це серце Вічності. Це… все, що ми створили.
Вони пройшли далі, відчуваючи, як величезна сила рухається всередині них. Їхні рішення, їхні кроки ставали все важчими, але вони йшли вперед, розуміючи, що те, що попереду, не може бути просто так.
Тут їм доведеться вибрати, чи збережуть вони все, що стало частиною цієї нової Вічності, чи створять щось ще більще, прийнявши ціну за майбутнє.