Чорний вогонь мерехтів у долоні жінки, але його світло не давало тепла. Воно не відкидало тіней — навпаки, воно їх поглинало, наче сама темрява жила в його глибинах.
Фламен відчував, як щось у ньому відгукується на цей вогонь. Його срібне полум’я затремтіло, наче вітер пробіг крізь нього, і вперше він відчув, що більше не контролює його так, як раніше.
— Що це? — його голос звучав глухо.
Жінка злегка всміхнулася, але в її усмішці не було тепла.
— Це — кінець і початок. Це той вогонь, що існує за межами Вічного Саду. Те, що колись належало тобі, але ти цього не знав.
Порожній, який стояв трохи осторонь, зосереджено вдивлявся у темне полум’я.
— Вогонь не може бути чорним, — сказав він нарешті. — Його природа — давати світло. Але це… воно поглинає його. Це суперечить самій суті полум’я.
Жінка повільно повернула до нього голову, і її очі засвітилися дивним блиском.
— Світло і тінь завжди були однією сутністю. Вічний Сад навчив вас, що існує лише один бік полум’я, але є інша правда, яку ви не готові прийняти.
Емірен не зводив очей із цього полум’я. Він бачив, як воно тремтіло, як з його глибини виривалися примарні відблиски — не світло, а спогади. У ньому ніби втілювалася сама історія забутих виборів, знищених світів, втрачених шансів.
— Це не просто вогонь, — сказав він нарешті. — Це минуле.
Жінка кивнула.
— Минуле, що не стало майбутнім.
Фламен міцніше стиснув кулаки. Його срібне полум’я почало згасати, поглинаючись невидимою силою, що йшла від чорного вогню.
— Чого ти хочеш від мене?
Жінка зробила крок ближче.
— Щоб ти вибрав.
Вибір Фламена
Вітер у Вічному Саду змінився. Повітря стало густим, ніби саме час застиг у його глибинах.
Фламен відчував, як чорний вогонь тягнеться до нього. Він не був руйнівним. Він не намагався поглинути його силу чи підкорити його волю.
Він кликав.
Запрошував.
Прийми мене, і ти знатимеш правду.
Відмовся, і ти залишишся в невіданні.
Фламен не міг вирішити. Його душа розривалася між страхом і цікавістю.
— Що буде, якщо я торкнуся його?
Жінка дивилася на нього без емоцій.
— Ти дізнаєшся, ким ти є насправді.
Порожній різко повернувся до нього.
— Не роби цього. Ти не знаєш, що ховається за цим вогнем.
Емірен був мовчазним, але в його очах світилася тривога.
Фламен відчував, як їхній страх відгукується в ньому. Але чи не був він таким самим, як вони? Чи не боявся він теж?
Він підняв руку.
Чорний вогонь тремтів.
Останній подих сумніву, останній спалах роздумів…
І він торкнувся його.
Вогонь, що відкриває очі
Світло вибухнуло перед його очима.
А потім прийшла темрява.
Не така, що поглинає. Не така, що знищує.
Це була темрява, яка пам’ятала.
Фламен відчув, як щось холодне і гаряче водночас пронизує його душу, проникаючи в найглибші куточки його пам’яті.
Йому більше не було страшно.
Бо він бачив.
Бачив давній світ, що існував до Вічного Саду.
Бачив тих, хто прийшли першими, хто запалив полум’я, яке згодом стало срібним.
І серед них…
Серед них був він.
Фламен стояв на вершині часу, тримаючи чорний вогонь у своїй долоні.
Він більше не сумнівався.
Він пам’ятав.