Тиша, що заповнювала залу, була майже оглушливою. Кожен крок героїв відлунював багатоголосим шепотом, ніби сам простір спостерігав за ними й шепотів щось своєму невидимому сусідові. Арки й колони повертались і змінювались, ніби підлаштовувались під їхню присутність, але й водночас випробовували.
Меланія зупинилась біля одного з написів, що з’явився на стіні, якої ще мить тому не існувало. Літери сяяли блідим світлом, ніби викарбувані на поверхні чистого часу. Слова зміщувались, зникали й з’являлись знову, складалися у фрази, які вона могла зрозуміти лише серцем.
— “Світло стає світлом лише тоді, коли темрява приймає його”, — прочитала вона вголос, відчуваючи, як холод пробіг по її шкірі.
— Що це означає? — запитав Ендар, дивлячись на текст, що вже почав розчинятися.
— Можливо, це підказка, — відповіла Меланія, торкаючись стіни пальцями. — Або попередження.
Вони пішли далі, але тепер кроки здавалися важчими. Здавалося, що сам простір утримує їх, змушуючи боротися за кожен рух.
Нарешті, вони опинилися перед широкою, круглою платформою. Її поверхня була дзеркальною, мов поверхня озера, яке приховує під собою незліченні глибини. У самому центрі стояв Хранитель Меж, його постать була схожа на тінь, що випромінює власне світло.
— Ви ступили на межу, де час і доля переплітаються, — сказав він, не повертаючись до них. — Але ваш шлях тут не завершується.
— Ми готові, — твердо відповіла Меланія.
Хранитель повернув голову до них. Тепер його обличчя було видно, хоча й лишалося частково прихованим. Воно було майже людським, але в його очах горіли зорі — холодні, далекі, нескінченні.
— Ви шукаєте правду про нову Вічність, — промовив він. — Але чи розумієте ви, що це означає?
— Ми знаємо, що минуле не можна повернути, — сказав Ендар. — Ми не хочемо повторювати помилок старої Вічності.
— Чи впевнені ви, що нова Вічність не стане гіршою за стару? — голос Хранителя був наче виклик, але в ньому було й щось глибше, майже співчутливе.
— Ні, — відповіла Меланія, її голос не похитнувся. — Але ми готові взяти на себе цю відповідальність.
Хранитель мовчки кивнув і простягнув руку. Його долоня здавалася порожньою, але за мить у ній виник дивний символ, що світився блідо-золотим світлом. Це був знак — незрозумілий і водночас знайомий.
— Це ключ до ядра нової Вічності, — пояснив Хранитель. — Він відкриє двері, але не вбереже вас від вибору.
Меланія простягнула руку й торкнулася символу. Як тільки її пальці торкнулися світла, воно вибухнуло спалахом, огортаючи всіх трьох. Її розум наповнився образами — сценами старої Вічності, її руйнування, і нового світу, що народжувався з хаосу.
— Ви станете тими, хто навчить Вічність жити, — сказав Хранитель. — Але запам’ятайте: кожен ваш вибір стане її частиною. Вона — як дитина, і ваші помилки стануть її природою.
Раптом світло зникло, і вони знову опинилися в тиші. Але тепер простір змінився. Дзеркальна платформа була тепер засіяна тисячами блискіток, що нагадували зірки, а в повітрі висів дивний шепіт.
— Це все ще Вічність? — запитала Меланія, дивлячись навколо.
— Ні, — відповів Ендар, його погляд був зосередженим. — Це щось інше.
Зірки почали рухатися, створюючи щось схоже на карту. Між ними простягалися лінії, що мерехтіли світлом, і у самому центрі сяяв вузол, що притягував до себе погляди.
— Це ядро, — прошепотіла Меланія.
— Саме там буде зроблено ваш вибір, — додав Хранитель. — Але перш ніж ви досягнете його, вас випробують. Бо тільки ті, хто приймуть себе, зможуть створити те, що триватиме.
Він зник, і разом із ним зникла платформа. Тепер вони стояли на вузькій доріжці, що тягнулася вдалечінь, ведучи до ядра, яке мерехтіло десь далеко.
— Це тільки початок, — сказав Ендар, торкаючись плеча Меланії.
— Тоді йдемо, — відповіла вона, ступаючи вперед.