Передчуття змін
Емірен довго стояв біля Срібного Дерева, вдивляючись у його гілки, що ледь колихалися у світлі, яке вже не було таким, як раніше. Після завершення бурі Вічність набула нового звучання — тонкого, майже невловимого. Але він чув його.
Фламенн підійшов ближче, зосереджено оглядаючи простір навколо.
— Все мало б заспокоїтися, — сказав він. — Але я відчуваю… щось інше.
— Це не відголоски бурі? — запитав Порожній, його голос лунав тихіше, ніж зазвичай.
Емірен заплющив очі, дослухаючись. Простір, який раніше здавався гармонійним, почав змінюватися. У глибинах часу, там, де їхні очі не могли проникнути, щось рухалося.
— Ні, — він нарешті розплющив очі. — Це не відголоски. Це голос.
— Голос? — здивувався Водяний.
— Хтось кличе. І цей голос долинає не з минулого і не з майбутнього. Він існує поза межами того, що ми розуміємо як час.
Фламенн змахнув рукою, і в повітрі з’явилися тонкі лінії енергії, що з’єднувалися у символи.
— Якщо це правда, то цей голос не просто шукає нас. Він шукає шлях у нашу Вічність.
Срібне Дерево здригнулося.
Поріг за межею реальності
Вони рушили вглиб Вічного Саду, туди, де межі простору завжди були нестабільними. Дерева тут росли не так, як в інших частинах — їхні гілки впліталися одна в одну, утворюючи складні переходи, що вели у невідомість.
Коли вони ступили далі, світ почав змінюватися. Гілки перетворилися на напівпрозорі спіралі, а між ними виникли тіні — не темні, а такі, що відбивали можливості, яких ще не існувало.
— Ми наближаємось, — прошепотів Порожній.
— До чого? — запитав Водяний.
— До місця, яке не має визначеного часу.
Емірен відчув, як щось огортає їх, змінюючи саму структуру реальності. І тоді вони побачили її.
Перед ними, серед сплетіння гілок, відкрився простір, що не був ані світлим, ані темним. У його центрі коливалася тінь — не людська, не божественна, а щось між ними. Вона не мала форми, але мала голос.
— Ви чуєте мене? — голос був водночас далекий і близький, ніби говорив крізь століття.
Фламенн обережно поклав руку на руків’я меча.
— Хто ти?
— Я той, кого не має бути, і той, хто вже існує.
Водяний нахилив голову, прислухаючись.
— Це не просто тінь. Це… відлуння майбутнього?
Емірен зробив крок уперед.
— Чому ти нас кличеш?
Тінь затремтіла, її контури почали змінюватися, і раптом навколо них виникли спалахи образів — світів, яких вони не знали, подій, що ще не відбулися, і рішень, яких вони ще не прийняли.
— Бо ваша Вічність — не єдина, — промовив голос. — І те, що ви створили, має наслідки за її межами.
Роздоріжжя вибору
Тиша огорнула їх. Фламенн вдивлявся в образи, що миготіли довкола.
— Це попередження?
— Це правда, — відповіла тінь. — Ви змінили плин часу, але не тільки свого. Є інші Вічності, інші світи, що переплітаються. І тепер одне з цих переплетень може зруйнувати все.
Порожній схрестив руки на грудях.
— Якщо ми втрутимося, ми можемо порушити баланс.
— Якщо ви не втрутитесь, баланс буде зруйнований без вас.
Емірен подивився на Срібне Дерево, яке стояло за ними. Його листя тремтіло, ніби очікуючи рішення.
— Яка ціна цього вибору? — запитав він.
Тінь знову змінила форму.
— Якщо ви підете за мною, ви опинитеся в світі, де ваші правила не діють. Якщо ви залишитесь, ви ризикуєте не помітити того, що вже починає руйнувати вашу Вічність.
Водяний важко зітхнув.
— Ще один вибір, ще одна можливість.
Емірен зустрів погляди своїх друзів.
— Ми вже вирішували долю Вічності. Але, можливо, її формування ще не завершене.
Фламенн вишкірився.
— І коли це нас зупиняло?
Порожній кивнув.
— Отже, йдемо за голосом.
Емірен простягнув руку, торкаючись тіні.
Світ розлетівся на уламки світла і темряви, і вони зробили крок у невідомість.