Коли реальність вгамувалася після Випробування Пам’яті, світ навколо змінився. Вічний Сад більше не був таким, яким його знали раніше. Дерева розрослися химерними гілками, які закручувалися в неможливих напрямках, ніби шукали втрачений порядок. Тіньові фігури зникли, але їхній шепіт усе ще лунав у вітрі.
— Ми щось змінили, — прошепотів Емірен, торкаючись стовбура Срібного Дерева.
— Але чи на краще? — Вогняний дивився на нові гілки, що мерехтіли, відображаючи множину можливих майбутніх.
— Ми мусимо дізнатися, — сказав Порожній. — А для цього нам слід пройти далі.
Перед ними відкрилася нова дорога. Вона не була ні прямою, ні логічною: здавалося, що вона одночасно веде в усі напрямки. Це був Лабіринт Спотвореного Часу—друге випробування, яке чекало на них.
Вхід у Лабіринт
Коли Творці ступили всередину, простір навколо них змінився. Тіні розширилися, утворюючи коридори, які змінювали форму кожної миті. Стіни Лабіринту складалися з напівпрозорих шарів реальності—іноді вони бачили крізь них минуле, іноді — майбутнє.
— Тут все тече інакше, — сказав Водяний, торкаючись однієї з поверхонь. Від його пальців хвилею пішли кола, і він на мить побачив себе… але не такого, як зараз. Це була інша версія його самого—той, хто прийняв інші рішення.
— Обережно, — попередив Емірен. — Лабіринт може змусити тебе загубитися не лише у просторі, а й у часі.
Пройшовши трохи далі, вони помітили, що шлях розходиться в три різні напрямки.
— Це пастка, — сказав Вогняний. — Кожен із цих шляхів може вести або до виходу, або в ще більшу безодню.
— Або ж кожен шлях веде до власної істини, — відповів Порожній.
Не маючи вибору, вони розділилися.
Шлях Палаючих Відлунь
Вогняний ступив на дорогу, що вела крізь полум’я. Але це не було звичайне полум’я—воно складалося зі спогадів, що колись палали пристрастю. Він бачив битви, що колись були виграні й програні, бачив любов, що згоріла у жадобі, бачив гнів, що пожирав тих, хто не міг його стримати.
— Це… мої власні відлуння, — прошепотів він.
Що далі він йшов, то сильніше відчував, як полум’я тягнеться до нього, намагаючись змусити його згоріти у власному минулому. Але він зупинився.
— Я — не лише те, що було. Я — те, що буде.
Полум’я розділилося перед ним, і шлях відкрився далі.
Шлях Замерзлих Відображень
Водяний опинився в залі, де все складалося з кристалічних дзеркал. Кожен його рух відбивався безліч разів, кожне відображення змінювалося, ніби шукаючи справжнє.
— Хто з нас є справжнім? — почулося з віддзеркалень.
Він бачив себе — і не себе. Версії, які приймали інші рішення, які жили іншим життям. Він відчував, як його суть починає розчинятися, стаючи частиною цих віддзеркалень.
— Ні. Я не просто відображення. Я вибір, який я роблю.
Він підняв руку й торкнувся найближчого дзеркала. Воно розбилося, і шлях продовжився.
Шлях Безмовної Порожнечі
Порожній ступив у морок, що не мав ані форми, ані часу. Тут не було нічого, навіть думок. Але це було найнебезпечніше місце.
Він відчув, як його власна суть починає зникати.
— Якщо я ніщо, то що мене відрізняє від цієї порожнечі?
Відповідь прийшла ізсередини.
— Вибір.
Він створив себе знову — і морок відступив.
Возз’єднання і вихід
Коли всі троє знову зустрілися, Лабіринт почав руйнуватися. Він більше не міг утримувати тих, хто визначив свою суть.
Перед ними відкрилося світло.
Вони пройшли друге випробування. Але третє чекало попереду.