Світло, що з’явилося перед ними після руйнування Лабіринту, виявилося не кінцем шляху, а лише новим його початком. Вони ступили вперед – і простір навколо змінився.
Перед ними простягнулося Озеро Забутих Відлунь. Вода в ньому була не звичайною – вона не відбивала небо чи дерева, натомість у її глибинах вирували тіні минулого. Кожен, хто дивився в цю воду, бачив спогади, які намагався забути.
— Ми ще не завершили випробування, — тихо мовив Емірен, відчуваючи, як щось у глибині його свідомості затремтіло.
— Це місце… воно не просто показує минуле, — прошепотів Водяний, уважно вдивляючись у відображення. — Воно тягне його назовні.
Вогняний схилився до води й торкнувся її поверхні. У ту ж мить перед ним постала постать – висока, з вогненним волоссям і темними очима, що палали тим самим жаром, що і його власний.
— Брат… — видихнув він.
— Ти залишив мене… — шепіт луною прокотився озером.
Вогняний різко відсахнувся.
— Це ілюзія, — сказав він, намагаючись приборкати тремтіння в голосі.
— Ні, це твоя пам’ять, — заперечив Порожній.
Тіньова фігура брата Вогняного не зникла. Вона зробила крок уперед, виходячи просто з води, ніби підіймалася з глибини забутих спогадів. За нею, немов примари, почали виринати інші постаті.
— Це не просто озеро, — зрозумів Емірен. — Це випробування прийняття.
Минуле, що оживає
Водяний бачив перед собою жінку з очима кольору бурі. Її образ миготів, наче світло, що намагається пробитися крізь шторм.
— Ти забув мене… — її голос був сповнений болю.
— Я… — він простягнув руку, але його пальці пройшли крізь тінь.
Емірен, озираючись, бачив, що кожен із них зіткнувся зі своїм минулим. Але що більше вони взаємодіяли з цими відлуннями, то сильніше вони ставали. Озеро пульсувало, ніби намагалося затягнути їх назад у власні спогади.
— Якщо ми не зупинимо це, ми загубимося, — твердо сказав він.
— Але як? — запитав Вогняний, намагаючись відвести погляд від очей брата.
— Нам потрібно прийняти те, що було, і відпустити.
Останній вибір
Емірен ступив уперед і наблизився до води. Там, у відображенні, він побачив самого себе – але молодшого, слабшого, того, хто ще не знав, що він є Творцем.
— Я боюся… — прошепотів юний голос.
— Я знаю, — відповів Емірен. — Але страх не повинен нас визначати.
Він схилився і занурив руку у воду. Спогад розчинився, як дим.
Вогняний глибоко вдихнув і глянув у вічі своєму братові.
— Я не можу змінити минуле, — сказав він, — але можу нести його разом із собою.
Фігура брата розчинилася у світлі.
Водяний заплющив очі і прошепотів:
— Дякую за те, що була.
Жінка зникла, мов хвиля, що розбилася об берег.
Вихід з Озера
Озеро змінилося. Вода стала спокійною, прозорою. Вони більше не бачили в ній відлунь минулого – лише відображення самих себе.
— Ми впоралися, — тихо мовив Порожній.
Попереду з’явився новий шлях, що вів у невідомість.
— Третє випробування чекає, — сказав Емірен, і вони рушили вперед.