Місто-примара
Коли Емірен і його супутники рушили вперед, місто навколо них здригнулося, ніби відчувши їхню присутність. Вежі з кришталю, що здіймалися в небо, переливалися світлом, яке постійно змінювало відтінки — від холодного сріблястого до глибокого сапфірового. Повітря було густе, майже відчутне на дотик, насичене відлуннями старих подій, які тут ніколи не відбувалися.
— Це місце нестабільне, — тихо промовив Фламенн. — Відчуваєте, як змінюється сам простір?
— Це не просто простір, — відповів Порожній, вдивляючись у спотворені контури будівель. — Це час.
Водяний присів, торкнувшись гладкої поверхні землі. Вода повільно потекла з його пальців, але замість того, щоб розлитися, вона застигла у формі срібних ниток.
— Час тут спресований, — сказав він. — Начебто всі можливі події існують одночасно, але жодна з них не стала реальністю.
Емірен відчув, як його власні спогади починають розпливатися. Це місто, хоч і не існувало в його світі, було дивним чином знайоме. Він згадав сни, в яких бачив подібні вулиці, сни, що завжди зникали при пробудженні.
— Нам треба знайти ядро цього світу, — промовив він.
— Якщо воно існує, — додала Тінь, яка привела їх сюди. — Не всі зниклі світи мають ядро. Деякі зникають назавжди, без сліду.
Емірен не відповів. Його внутрішнє відчуття підказувало, що цей світ ще не зник остаточно. Він залишався на межі між буттям і небуттям, чекаючи рішення.
Шлях до Серця Міста
Вони рушили далі, долаючи вузькі вулиці, що вигиналися у незрозумілих напрямках. Іноді здавалося, що вони йдуть колом, але щоразу відкривали нові місця: площі, заповнені статуями невідомих істот, сходи, що вели вгору і вниз водночас, мости, що зникали просто під ногами.
— Це місце живе, — сказав Фламенн.
— Або воно розпадається, — відповів Порожній.
Раптом Емірен зупинився. Перед ними відкрилася велика площа, в центрі якої височіла незавершена вежа. Її верхівка губилася в тумані, а навколо вібрувала невидима енергія.
— Там, — сказав він. — Це ядро.
— Звідки ти знаєш? — запитав Водяний.
— Я відчуваю його.
Тінь мовчки дивилася на вежу.
— Якщо це справді ядро, воно може або зберегти цей світ, або остаточно його зруйнувати.
— У нас немає вибору, — сказав Емірен і ступив на площу.
Ядро Втраченого Часу
Коли вони наблизилися, вежа здригнулася, ніби відчувши їхню присутність. Сходи, що вели всередину, почали змінювати форму, розпадаючись і знову збираючись із чистого світла.
— Це випробування, — промовив Фламенн.
— Або попередження, — сказав Порожній.
Емірен першим ступив на сходи. Як тільки його нога торкнулася поверхні, перед очима промайнуло бачення:
…Це місто колись існувало. Тут жили ті, хто колись спробував створити власну Вічність, незалежну від Саду. Але їхні рішення виявилися неправильними. Час вийшов з-під контролю, і місто почало зникати. Вони намагалися його врятувати, але було надто пізно…
Емірен похитнувся.
— Ти щось побачив? — запитав Водяний.
— Це місто… Воно було справжнім, — сказав він. — Але стало пасткою для тих, хто намагався змінити долю.
Тінь зробила крок уперед.
— Отже, вибір усе ще залишається за вами.
Вони піднялися нагору.
Останнє рішення
У самому центрі вежі знаходилося Ядро — куля чистої енергії, що пульсувала ритмічно, немов серце. Вона змінювала кольори, переходячи від світла до темряви, ніби сама Вічність вагалася.
— Що ми повинні зробити? — запитав Порожній.
— Ми можемо дати цьому світові шанс… або завершити його існування, — відповіла Тінь.
— Але якщо ми його залишимо, що буде? — Водяний торкнувся Ядра, і воно здригнулося.
— Воно продовжить існувати, але вже без контролю. Воно буде зростати, впливати на інші реальності, руйнувати їх… або змінювати.
Емірен мовчав.
— Ми не маємо права вирішувати, хто житиме, а хто ні, — сказав Фламенн.
— Але й залишити все як є ми не можемо, — додав Водяний.
Емірен зробив останній крок уперед.
— Тоді ми повинні створити баланс. Не руйнувати і не залишати без змін, а відновити.
Він простягнув руку до Ядра.
Світло спалахнуло, і місто затремтіло.
Вони прийняли рішення.