Кроки Меланії та Ендара вели їх по безкрайому лісу, де кожен рух повітря був важливим, а кожна тінь несло в собі невідомість. Світло, що випромінювалося з горизонту, ставало яскравішим з кожним їхнім кроком, і хоча здавалося, що вони наближаються до чогось величезного, їхні серця залишалися непевними. Що це за місце? Чи готові вони до того, що їх чекає?
Ліс усе ще змінювався навколо них, дерева ставали високими та вигнутими, їхні гілки тягнулися вгору, ковзаючи по нічному небі. Меланія відчувала, що ці дерева — не просто рослини, це частини чогось більшого. Їхні корені були глибше, ніж навіть сама земля, а їхній шелест розповідав історії, що пережили століття.
«Ми наближаємось до чогось великого», — тихо сказала Меланія, її голос ледь чувно пробивався через лісову тишу. Вона дивилася вдалечінь, де світло нарешті почало набирати форми.
«Це не просто світло», — додав Ендар, його голос залишався твердим, але в ньому відчувався невидимий підтекст тривоги. — «Це щось більше. Щось, що могло бути тут давно, але чомусь залишалося невидимим. Можливо, це не просто маяк, а зворотний шлях, що виводить нас до коріння нового світу.»
Меланія знала, що це саме те, чого вони шукали. Але тепер, коли вони підійшли так близько до свого призначення, страх почав переповнювати її. Вона не була впевнена, чи готова до всього, що може чекати. Вибір, який вони зробили, поки ще зберігався в їхніх думках, як тінь майбутнього, що невідворотно наступає. Вони вже не могли повернутися назад.
Як тільки вони підійшли ближче, світло перед ними розкрилася, і то було не просто яскраве сяйво. Це було дивовижне, нескінченне світло, яке пульсувало з усіх боків, заповнюючи простір навколо них. Вони опинилися в самому центрі цього сяйва, і кожен їхній крок відчувався, наче вони порушують саму суть цього світу.
З середини світла вийшла фігура, що повільно наближалася до них. Вона була одягнена в тканину, що переливалася відтінками кольорів, наче сама сутність часу і простору, розтягуючись у нескінченний спектр. В обличчі цієї фігури не було чітких рис, але її присутність була вражаючою, її сила відчувалася в кожному русі.
«Ви прийшли», — промовила вона, її голос був одночасно спокійним і глибоким, як сама тиша всесвіту. — «І тепер ви повинні прийняти свій вибір.»
Меланія зупинилася, намагаючись зібрати свої думки. Що це за істота? Що вона означала для цього світу, для нової Вічності?
«Ми готові», — сказала вона, хоча її голос тримався на межі невизначеності.
Фігура відповіла лише коротким кивком. «Готові? Чи дійсно ви розумієте, що це означає?» В її очах з’явився блиск, що ніби відображав безмежні простори часу. «Це вибір, який перевірить ваші серця. Не всі зможуть витримати його. Не всі зможуть віднайти в собі силу бути тими, хто справді творить Вічність.»
Ендар, що стояв поряд з Меланією, виглядав рішуче, але його погляд також був сповнений сумнівів. «Ми не шукаємо легких відповідей. Ми готові до того, щоб нести відповідальність за створення нового світу.»
Фігура схилила голову, як на знак поваги. «Ви обрали правильний шлях. Але це не кінець. Це лише початок вашого шляху до створення. І тепер ви маєте зрозуміти, що навіть найменший ваш вибір може змінити майбутнє. Будьте обережні у своїх рішеннях, адже це майбутнє вже не буде таким, як ви уявляли його.»
Меланія відчула, як усі її страхи й сумніви почали розсіюватися. Вона зрозуміла, що цей момент — це не тільки вибір її долі, але й долі всього нового світу. Вона йшла вперед, відчуваючи, як кожен її крок є частиною цього великого процесу створення, що наразі розпочався.
«Ми готові,» — сказала вона знову, тепер із впевненістю в голосі. «Ми готові створити нову Вічність.»
Світло перед ними спалахнуло, як безмежний космос, і вони зрозуміли, що більше не повернуться назад.