Вітри зміни носили на своїх крилах передчуття, мов шепіт з майбутнього, що лише чекає своєї години. Меланія та Ендар стояли на межі нової епохи, вже більше не просто глядачами, а творцями світу, що виникає на уламках старого порядку. Кожен їхній крок був важливим, кожне слово — не просто рішення, а пазл, що мав створити майбутнє. І хоча здавалося, що вони рухаються в темряві, що попереду ще не розрізнялися контури нової Вічності, вони все ж відчували цей потік енергії, що тягнув їх вперед.
Але в серцях обох був сумнів, який став тяжким вантажем. Чи правильно вони зробили? Чи не знову опиняться вони перед вибором, який вимагатиме величезної ціни? Це була мить, коли, здається, все, що вони робили, визначатиме не лише їхній шлях, а й долю всього світу.
Вони вирушили в подорож до самого центру Вічності, до місця, де все почалося — до храму, який колись слугував осередком сили старої системи. Це місце було, як нервова система для цієї нескінченної тканини часу, що з’єднувала всі світи. Але храм змінювався. Від нього залишалося тільки руїни, порослі мохом і забуті. Все навколо виглядало так, ніби час намагався забути це місце, зробити вигляд, що нічого не було.
— Ти готовий? — запитала Меланія, її погляд був спрямований на темну споруду, яка все ще зберігала відголоски минулої величі. — Ми можемо це зробити, але чи вистачить нам сил змінити все до кінця?
Ендар мовчки подивився на неї. Відповідь була очевидною, але важкою. Вони не могли відступити, навіть якщо це означало відкрити двері, через які колись було заблоковано їхнє майбутнє.
— Немає шляху назад, — відповів він. — І я вірю в нас. Ми змінюємо цей світ, навіть якщо ці зміни будуть болісними. Ми повинні спільно пройти цей шлях.
Меланія кивнула і, не чекаючи більше слів, рушила вперед. Вони пройшли через уламки старого храму, його стіни, хоч і розбиті, все ще відображали силу Вічності, з якою вони тепер боролися. Тільки тепер це було не просто про боротьбу з тінями минулого, а про створення нового порядку, який мав об’єднати світи.
В середині храму була велика зала, де вони колись стояли, чекаючи на настанови старших хранителів. Сьогодні тут була тиша, що ввібрала всі надії і страхи, що накопичувалися за роки. Меланія відчула, як її серце б’ється в такт з ритмом цього місця, її кроки стали більш впевненими.
— Це не просто місце, — сказала вона, оглядаючи руїни. — Це частина нас, частина того, що ми створили.
І це було правдою. Вони вже не були звичайними людьми, вони були частиною Вічності, частиною її трансформації. Меланія і Ендар, хоча і стомлені, знали, що те, що вони створять, буде результатом не тільки їхніх дій, а й всіх тих, хто вірив у нове майбутнє.
Їхні руки зустрілися на порозі найвищої вежі, що залишалася після всіх змін. Це був момент, коли вони мали обрати, як виглядатиме нова Вічність. Вона мала бути інакшою, без ланцюгів минулого, але з елементами, які не дозволять їй упасти в хаос. Вони вже не були втікачами, вони були творцями.
— Ми зробимо це, — сказав Ендар, стиснувши її руку.
Меланія повернулася до нього, і вони вдивлялися в темряву перед собою. Вітер, що пронісся через зруйновані стіни, приніс з собою нову енергію. Це був початок чогось нового.
— Ми створюємо не просто світ, — сказала Меланія з глибоким подихом. — Ми створюємо майбутнє.
Разом вони зробили перший крок у нове, ще невідоме, але потрібне для всіх майбутнє.