Тіні серед уламків
Світ навколо Емірена розсипався, наче розбите дзеркало. Небо Вічного Саду тріщало, його уламки змішувалися з туманом, що застилав обрій. Срібне Дерево, колись величне й непохитне, тепер нагадувало скелет — його кора потріскалася, гілки зламані, а коріння безсило звивалося в розколотій землі. Але навіть у цьому руйнуванні щось жило: з-під кори сочилася срібляста рідина, яка світилася слабким мерехтінням, ніби сама Вічність відмовлялася зникати.
Фламенн стояв поруч, його очі горіли внутрішнім полум’ям. Він стискав кулаки, намагаючись утримати контроль над нестабільною реальністю.
— Ми запізнилися, — його голос був тихим, але в ньому звучала гіркота.
Емірен провів рукою по залишках Срібного Дерева, відчуваючи слабке биття життя.
— Ні, — сказав він. — Щось ще тримається.
Порожній підійшов ближче. Його плащ майорів у вихорі нестабільної матерії, а очі виблискували, вбираючи в себе хаос навколо.
— Ти відчуваєш це? — запитав він.
Емірен кивнув.
Відлуння.
Голоси.
Шепіт тих, хто мав би бути стертий разом із руйнуванням Вічного Саду.
Загублені між моментами
Темрява між уламками реальності здригнулася, і з неї почали виходити силуети. Вони з’являлися поступово, ніби постаті, вирвані з чужих снів. Спочатку їхні обриси були розмитими, нестійкими, але з кожною миттю вони ставали чіткішими.
Фламенн напружився.
— Це… вони?
Перед ними стояли ті, хто мав зникнути разом із розпадом часу. Постаті, що колись були частиною Вічності, тепер блукали між її уламками, застрягши в просторі між буттям і небуттям.
Емірен відчув холодний подих вітру, що приносив уривки голосів. Деякі з них звучали знайомо — як відлуння друзів, ворогів, тих, кого вони втратили.
— Вони не мертві, — прошепотів Водяний, його голос тремтів. — Вони загублені.
Силуети хиталися, немов привиди, віддзеркалюючи безліч можливих майбутніх, які так і не стали реальністю. В їхніх очах відбивалися сотні варіантів подій — усі ті вибори, які так і не були зроблені.
— Відлуння зруйнованого часу, — сказав Порожній.
Емірен відчув, як щось змінюється у самій структурі простору. Час більше не мав чіткої форми. Його потоки змішувалися, створюючи нескінченний вир можливостей.
Фламенн зробив крок уперед, вдивляючись у найчіткішу постать серед відлунь.
— Ми… знаємо тебе, — сказав він, ніби звертаючись до когось знайомого.
Істота підняла голову, і в її очах відбився світ, який більше не існував.
Суд над Творцями
Тиша, що запала між ними, була густою, майже матеріальною. Потім істота заговорила:
— Ви прийшли запізно.
Її голос був одночасно старий і молодий, його відлуння відбивалися від уламків Срібного Дерева.
— Ми не змогли… — почав Емірен, але постать підняла руку.
— Ви не хотіли, — її голос став твердішим. — Ваша нерішучість дала хаосу шанс. Ви думали, що контролюєте час, але час завжди контролював вас.
Інші відлуння зашепотіли, їхні голоси зливалися в єдиний хор звинувачень.
— Ви покинули нас.
— Ви дозволили Вічності зруйнуватися.
— Ви забули про тих, хто довіряв вам.
Фламенн зціпив зуби.
— Ми зробили все, що могли!
Істота нахилила голову.
— І цього виявилося недостатньо.
Емірен відчув, як його тіло пронизує хвиля холоду. Це був не просто холод простору — це була вага вибору, який вони ще не зробили.
— Ми не можемо змінити минуле, — сказав він. — Але ми можемо вибрати, що буде далі.
Порожній примружив очі.
— Якщо у нас ще є час.
Останній шанс
Небо здригнулося.
Щось змінювалося у структурі світу. Срібне Дерево, хоч і зламане, випромінювало слабке світло. Його коріння ще трималося за залишки реальності, створюючи останню точку опори у хаосі.
— Ми можемо спробувати закріпити Вічність, — сказав Емірен, дивлячись на друзів. — Але нам потрібна їхня допомога.
Він повернувся до загублених відлунь.
— Ви кажете, що ми вас покинули. Але якщо Вічність загине остаточно, зникнете й ви.
Тіні завагалися.
— Якщо ми об’єднаємо наші сили… — Емірен відчув, як його голос став гучнішим, впевненішим. — Якщо знайдемо точку опори, ми зможемо зупинити цей розпад.
Істота, що говорила від імені загублених, уважно подивилася на нього.
— А що, якщо ми не хочемо?
Фламенн зітхнув.
— Тоді ви зникнете.
Тиша затягнулася.
А потім одна з тіней зробила крок уперед.
Відлуння минулого вирішили зробити вибір.
І Вічність ще мала шанс на відродження.