Світло від тріщини в небі поступово тьмяніло, залишаючи за собою лише спогади, які врізалися в душі кожного з них. Меланія, Ендар і Кайрен стояли на зруйнованій землі, спустошені та мовчазні. Вони бачили свої страхи, свої помилки, свої програші. Це був лише початок випробування, яке готувала для них нова Вічність.
Меланія першою порушила мовчання. Її голос був хрипким, але сповненим рішучості.
— Ми більше не можемо просто спостерігати. Цей хаос має джерело, і нам потрібно знайти його, якщо ми хочемо повернути стабільність.
Ендар, який досі не міг відірвати очей від тріщини, повільно кивнув.
— Я знаю, де шукати, — промовив він. Його голос звучав так, ніби він не був впевнений, чи хоче ділитися цією інформацією. — Є місце… межа між старим світом і новою Вічністю. Там можна знайти ключ, що пояснить, чому наш світ так швидко втрачає баланс.
Кайрен підняв брови, дивлячись на Ендара.
— І ти вирішив сказати нам про це лише зараз?
— Бо я не хотів туди повертатися, — відрізав Ендар. — Але тепер у нас немає вибору.
Меланія уважно вдивлялася в обличчя Ендара. Вона розуміла, що він приховує більше, ніж говорить, але зараз це було неважливо. У них залишався лише один шлях уперед.
— Що це за місце? — запитала вона.
Ендар зробив глибокий вдих і, на мить замислившись, відповів:
— Воно називається Забутий Вузол. Це залишок старої Вічності, місце, яке ми так і не змогли зруйнувати остаточно. У ньому залишилися частини старих структур, спогадів і… можливо, навіть волі.
— Воля? — перепитав Кайрен. — Ти хочеш сказати, що там є щось живе?
Ендар знизав плечима.
— Я не впевнений. Але якщо цей хаос має початок, то він десь там.
Меланія підняла руку, закликаючи їх замовкнути.
— Добре. Ми вирушаємо до цього Вузла. Але не зараз. Спочатку нам потрібно підготуватися.
— Підготуватися до чого? — насмішкувато запитав Кайрен. — До чергових спогадів, які нас переслідуватимуть?
Меланія не відповіла. Її очі були спрямовані на обрій, де мерехтіли слабкі проблиски світла — як маяки у хаосі.
Того вечора герої відпочивали біля невеликого багаття, яке розігнало частину темряви, що завжди панувала навколо них. Тиша була важкою, але зрештою Ендар порушив її.
— Ви коли-небудь задумувалися, чому Вічність нас не слухається?
Меланія підняла голову, але не відповіла одразу.
— Тому що вона… нова, — нарешті сказала вона. — Вона не має досвіду. Як дитина, яка ще не знає, як ходити.
— Ні, — заперечив Ендар. — Це не просто відсутність досвіду. Вона відображає нас. Наші страхи, нашу невпевненість, наші сумніви. Ми створили її, але ми самі зруйновані. І цей хаос — це не її вина, це наша.
Меланія вдивлялася у вогонь, її думки губилися в його полум’ї.
— Можливо, ти правий, — сказала вона тихо. — Але якщо це так, то єдиний спосіб виправити це — змінити самих себе.
Кайрен засміявся, але в його сміху не було радості.
— Ти хочеш сказати, що ми повинні стати ідеальними, щоб створений нами світ став стабільним? Це неможливо, Меланіє.
— Можливо, — погодилася вона. — Але це не означає, що ми не повинні спробувати.
Ендар мовчки кивнув, погоджуючись із її словами.
Наступного ранку вони вирушили до Забутого Вузла. Шлях туди був важким і небезпечним. Світ навколо них змінювався щохвилини, його елементи перетворювалися в нові форми, які не піддавалися логіці. Земля, яка здавалась твердою, раптово ставала рідкою, а небо набувало відтінків, які ніколи не існували в старій Вічності.
Коли вони дісталися до Вузла, їх зустріла масивна конструкція зі сплутаних ниток світла і тіні. Це місце здавалося живим — воно дихало, видаючи низьке гудіння, яке проникало у свідомість.
— Це воно, — прошепотів Ендар. — Центр старої Вічності.
Меланія зробила крок уперед, але відчула, як щось тягне її назад.
— Обережно, — попередив Ендар. — Це місце пам’ятає нас. І воно не пробачить.
Кайрен, не вагаючись, витягнув меч і став поруч із Меланією.
— Якщо це нас пам’ятає, то й ми пам’ятаємо його. Ми прийшли сюди не для того, щоб відступити.
— І не для того, щоб битися, — твердо сказала Меланія. — Ми прийшли знайти відповіді.
Вони зробили ще кілька кроків уперед, і світ навколо почав змінюватися. Образи минулого поверталися, спогади ставали реальністю, а їхні голоси звучали у відповідь.
— Хто ви, щоб наважуватися змінювати Вічність? — запитав гучний голос, який виходив з самої структури Вузла.
Меланія зупинилася і відповіла:
— Ми її творці. І ми прийшли повернути баланс.
Вузол мовчав, але їх чекали нові випробування.