Ворота розчинилися беззвучно, і за ними відкрився світ, який не підкорявся жодним звичним законам.
Емірен, Фламен і Порожній зробили крок уперед, і відчуття реальності змінилося. Їхні тіла стали невагомими, наче їх несло вперед не ходьба, а саме бажання рухатися далі. Простір навколо них був суцільним пульсуючим сяйвом – не світлом і не тінню, а чимось середнім, чимось, що дихало, змінювалося, спостерігало за ними.
Попереду, в самому центрі цього місця, билося велике серце.
Воно не було зроблене з плоті й крові, але кожен його удар відчувався у просторі, змушував усе навколо вібрувати, розширюватися і стискатися. Його поверхня нагадувала прозорий кристал, усередині якого струменіли потоки світла – немов ріки часу, що спліталися, розходилися й зливалися знову.
— Це і є… серце часу? — прошепотів Фламен, його голос здався чужим у цьому місці.
— Я відчуваю його пульс, — сказав Емірен, простягаючи руку вперед.
Як тільки його пальці наблизилися до кристалічної поверхні, серце раптово змінило ритм. Удар. Ще один. Простір навколо здригнувся, і раптом усе заповнили голоси.
Голоси вічності
Це були не просто звуки – це були історії. Тисячі, мільйони голосів промовляли водночас, кожен розповідав свою долю, кожен був частиною потоку, що рухався крізь вічність.
— Це… це всі можливі варіанти реальності, — прошепотів Порожній, стискаючи долоні. — Всі життя, що коли-небудь були, є і можуть бути.
Емірен відчував, як ці голоси заповнюють його свідомість, як вони тягнуть його в різні боки. Перед його очима миготіли образи:
• Світ, де він ніколи не став Творцем, де жив простим смертним, навіть не підозрюючи про існування Вічного Саду.
• Світ, де він вибрав інший шлях – не боротися, а дозволити часу існувати в хаосі, не втручатися в його плетиво.
• Світ, де Ардаліс не загинув, а став ворогом, що прагнув знищити все, що колись любив.
• Світ, де сам Емірен став тим, кого всі боялися – тим, хто несе забуття.
Він відчув, як реальність починає хитатися.
— Це пастка! — крикнув Фламен, торкаючись плеча Емірена. — Не дозволяй цьому місцю втягнути тебе!
Емірен стиснув зуби і зосередився. Він — це він. Незалежно від того, що могло бути, що може бути, він знає, ким є зараз.
Голоси почали слабшати. Видіння розсіялися.
І тоді серце часу змінило свою форму.
Поява Сутності
Його контури затремтіли, сяйво згасло, і воно почало перетворюватися на щось інше.
З темряви, що розлилася довкола, виросла фігура.
Це була висока постать, що нагадувала людину, але її обличчя залишалося невидимим, ніби воно складалося з самого часу. Його риси постійно змінювалися, то нагадуючи когось знайомого, то зникаючи зовсім. Одяг постаті був зроблений з тіней, що струменіли, як рідина.
— Ви дійшли далі, ніж будь-хто з Творців, — заговорило воно.
Його голос був водночас старим і молодим, чоловічим і жіночим, він звучав із різних напрямків одразу.
— Хто ти? — запитав Фламен, стискаючи кулаки.
— Я — Перший, хто торкнувся серця часу. Той, хто зрозумів його природу. І той, хто заплатив ціну.
— Яку ціну? — обережно поцікавився Порожній.
Постать зробила крок уперед, і їх накрила хвиля холоду.
— Той, хто розуміє справжню природу часу, перестає бути частиною будь-якого з його потоків. Я більше не існую ніде, крім цього місця. Я – не людина, не Творець, не Стережник. Я – Порожнеча між моментами.
Емірен відчув, як щось холодне пробігло його спиною.
— Ти хочеш сказати, що той, хто пізнає істину, зникає?
— Не зникає, а стає частиною самої вічності. Але питання не в тому, що буде зі мною. Питання в тому, що ви хочете дізнатися.
Фламен і Порожній поглянули на Емірена.
— Ми шукаємо відповідь, — сказав він нарешті. — Чому час такий, яким він є? Чи можливо його змінити?
— Ви вже знаєте відповідь, — прошепотіла Сутність. — Час – це сад. І кожен Творець вирішує, які гілки будуть рости, а які згинатимуться під вагою вибору.
— Але хто посадив цей сад? — запитав Порожній.
Сутність замовкла.
І тоді, замість слів, вона простягнула руку.
Вибір істини
Перед ними з’явилося двоє дверей.
Одна — зроблена з білого світла, що тремтіло, мов вода.
Друга — з чистої темряви, що поглинала світло навколо.
— Це ваш вибір, — сказала Сутність.
— Що вони означають? — запитав Фламен.
— Одна з них відкриває істину. Інша — зберігає вас такими, якими ви є.
Емірен підійшов ближче, вдивляючись у двері.
Він знав, що той, хто шукає істину, ризикує втратити себе.
Але чи справді він готовий до цього?