Темрява повільно опускалась на світ, розриваючи залишки того, що ще зберігалося після битви. Повітря було насичене важким, задушливим духом, який не мав кінця. Меланія стояла на руїнах, де колись було все — світло, надія, життя. Тепер тут залишалась лише тінь їхнього вибору, і кожен крок відлунював відголоском того, що вони втратили.
Завершення боротьби не принесло полегшення. Вона відчувала біль не тільки в тілі, а й у душі, наче кожна клітина її істоти була розірвана на частини, що більше не могли з’єднатися. Кожен подих став важчим, і навіть світло, яке колись дарувало сили, зараз здавалося далекою ілюзією.
— Це не перемога, — прошепотіла Меланія, дивлячись на розгромлені залишки Вічності. — Це лише відлуння поразки, відгук того, що ми зробили.
Ендар, стоячи поряд, виглядав так само розбитим. Його погляд був порожнім, ніби він сам став частиною цього світу, що вмирає. Кожна його думка була поглинута темрявою, що огортала все навколо. Страждання, яке він відчував, було не тільки фізичним, але й духовним. Він пережив стільки втрат, що навіть перемога не приносила йому полегшення.
— Ми заплатили таку ціну, — мовив він, його голос був холодним, як сама смерть. — І не лише ми. Все, що ми створили, — це лише ще одна ілюзія, чергова піщинка, що буде зруйнована.
Меланія обернулась до нього, її очі були сповнені внутрішнього болю, але вона була твердою.
— Ми не можемо повернутися назад, — сказала вона. — Але ми можемо створити нове. Ми можемо зібрати уламки цього світу і побудувати щось більше, навіть якщо це буде боляче. Наші жертви не можуть бути марними.
Та навіть її слова не могли зняти ту безодню, що розгорялася між ними. Вона відчувала, як її сили тануть, як саме це створення, яке вони прагнули захистити, поглинає її. Вічність тепер була не лише місцем, а й станом їхніх душ — зруйнованим, наповненим болем і жертвою, без можливості відновлення.
Ті самі нитки, що колись сплітали їхній світ в єдину реальність, тепер були порвані, і кожен рух світу спричиняв біль. Вона бачила їх у повітрі — нитки, що пульсували, що намагалися втягти її в самий центр, де не було нічого, окрім темряви. І ця темрява не була зовнішньою; це була частина її самого буття.
— Як нам йти далі? — спитав Ендар, глухо.
Вона мовчала. Відповідь була очевидною, але важко було вимовити її вголос. Що залишалося після всього цього? Стільки страждань, стільки запитань без відповідей. Вони були не тільки творцями, але й руйнівниками цього нового світу. І кожен новий вибір був ще більшим болем, що проникав глибше в їхні серця.
— Ти правий, — сказала вона нарешті, дивлячись на зламані світанки навколо них. — Немає перемоги без страждання. І ми будемо нести це страждання, поки не зрозуміємо, чи дійсно можемо побудувати щось справжнє з цієї руїни.
Меланія і Ендар стояли поруч, відчуваючи, як їхні душі звужуються, стикаючись із тяжкістю вибору, що вони зробили. Вічність більше не була чимось абстрактним. Тепер це була їхня тягар, їхня власна жертва.
— Вони чекають, — мовив Ендар, піднімаючи голову. — І ми не можемо втекти від цього. Вони знайдуть нас, де б ми не були.
Меланія поглянула на нього і кивнула. Вона відчувала, як темрява знову наближається, як кожен крок тягне її в прірву. Але з цим вибором неможливо було відступити. Вони вже стали частиною цього світу, і навіть якщо це означало біль і страждання, вони повинні були йти вперед.
— Ми не можемо дозволити їм знищити те, що ми створили, — сказала вона, більше собі, ніж йому. — Навіть якщо це буде коштувати всього.
І так вони рушили далі, залишаючи за собою сліди болю і руйнувань.