Простір навколо Меланії й Ендара змінювався, наче сам вузол вирішив впустити їх глибше у свою сутність. Світло, що струмувало стінами сфери, набуло насиченого золотого відтінку, а лінії, що плели візерунки, почали рухатися швидше, утворюючи щось схоже на незрозумілі символи.
— Вузол більше не просто спостерігає, — прошепотів Ендар. — Він починає говорити.
Меланія відчувала, як енергія наповнює її, з кожним ударом серця зв’язуючи її з цим місцем дедалі сильніше. Вона бачила символи й відчувала, що вони намагаються передати їй щось важливе. Але їхній зміст залишався далеким, немов вони були написані мовою, яку вона ще не вивчила.
— Що воно хоче? — запитала вона, розглядаючи химерні візерунки.
— Воно хоче, щоб ми зрозуміли, — відповів Ендар. Він зробив кілька кроків уперед і простягнув руку, торкаючись одного зі знаків, що світився блакитним. — Але для цього нам потрібно навчитися слухати.
Раптом простір наповнився звуками. Спочатку це було тихе дзижчання, але поступово звуки злилися в мелодію, схожу на пісню, що пробуджувала у свідомості образи. Меланія побачила спогади вузла: моменти його створення, часи, коли старі хранителі доглядали за ним, і мить, коли все зруйнувалося.
— Це голос вузла, — сказав Ендар. Його очі світилися, відображаючи спалахи світла. — Воно хоче, щоб ми побачили світ його очима.
Перед ними відкрилася картина: величезна мережа вузлів, що тягнулися крізь простір і час. Кожен із них був пов’язаний із іншими, утворюючи досконалу гармонію. Але в одній точці мережі з’явився розрив — вузол, який вирішив діяти самостійно.
— Це ми, — прошепотіла Меланія. — Це наша реальність.
— Ні, це лише одна її версія, — відповів Ендар. — І вузол хоче, щоб ми це змінили.
Картина змінилася. Тепер вони побачили, як різні частини вузла боролися між собою. Одні намагалися створити нові зв’язки, інші ламали старі, а треті залишалися осторонь, очікуючи.
— Вибір завжди є, — промовила Меланія, звертаючись до вузла. — Але чому ти не кажеш прямо? Чому не даєш нам чітких відповідей?
Сфера завібрувала, і символи на її поверхні почали зникати, зливаючись у єдиний знак. Меланія і Ендар відчули, як їхні думки починають зливатися з вузлом. Вони бачили його страхи, його бажання і його спроби знайти шлях до рівноваги.
— Воно не може дати відповідь, — сказав Ендар. — Бо відповідь не існує. Вона залежить від нас.
Відчуття важкості охопило Меланію. Вона зрозуміла, що вузол покладається на них більше, ніж вона уявляла. Їхні дії, думки й навіть емоції ставали частиною його системи.
— Ми стали його дзеркалом, — тихо сказала вона. — І якщо ми хочемо змінити вузол, ми маємо змінити себе.
Ендар кивнув і простягнув руку до центрального символу. Його дотик викликав яскравий спалах, що змусив обох заплющити очі. Коли світло згасло, вони опинилися в іншому місці.
Тут усе виглядало бездоганним: сфери світилися гармонійно, потоки енергії рухалися плавно. Але в цьому ідеальному світі було щось неправильне.
— Це те, чим вузол хоче стати? — запитала Меланія.
— Ні, це лише його мрія, — відповів Ендар. — Він показує нам, до чого прагне. Але йому потрібна наша допомога, щоб це стало реальністю.
Меланія вдивилася в світ навколо себе. Вона зрозуміла, що цей ідеал неможливо досягти, не прийнявши хаосу, з якого народжуються нові рішення.
— Ми маємо дати вузлу нову мову, — сказала вона. — Мову, яку він зрозуміє, але яка водночас допоможе йому змінитися.
— І ми почнемо зі слів, — додав Ендар. — Але закінчимо діями.
Навколо них почав змінюватися простір, символізуючи перший крок до нового порядку. Вузол більше не був мовчазним спостерігачем. Тепер він був їхнім партнером. І цей шлях вони долатимуть разом.