Світло нового світанку прокралося крізь густі дерева, огортаючи ліс м’яким сяйвом. Небо було блідо-рожевим, і кожен листок на деревах відбивався в золотих променях, мов маленька частинка нового початку. Цей ранок не був як інші. Час у Вічності змінився, але в серцях героїв залишалася непохитна рішучість, і разом із цією рішучістю виблискували інші почуття.
Меланія йшла поруч із Ендаром через ліс, де кожен їхній крок нагадував про нові зв’язки, що вони створюють у цьому світі, що тільки починає набувати форми. Вітер ніжно шепотів у її волоссі, і вона відчула, як його холодні пальці торкаються її шкіри, ніби намагаючись затримати момент. Ендар йшов поруч, і його присутність була не менш відчутною, аніж сама Вічність. У його очах горів внутрішній вогонь, але в той же час щось було інше — щось м’яке, приховане під зовнішньою силою.
— Тут, у лісі, все виглядає таким мирним, — сказала Меланія, її голос звучав м’яко, наче вона намагалась зрозуміти, що це означає для них. — Таке відчуття, ніби Вічність знову народжується.
Ендар підняв погляд на дерева, їхні гілки схилялися до землі, ніби вітали нову реальність.
— Вічність завжди народжується, — відповів він, його голос був трошки іншим, тихим, з якимось глибоким розумінням, що важко було передати словами. — Але ми теж частина цього процесу. Ми не можемо забувати про це.
Меланія звернула на нього погляд і помітила, як його очі м’яко відбивають перші промені сонця. Вони мовчки йшли далі, але в її серці прокидалася інша думка — думка, яка не давала їй спокою, але була такою ж невід’ємною частиною її, як і сам світ.
— Ендар, — вона нарешті порушила мовчання. — Що ми будемо робити, коли знову станемо перед вибором? Я маю на увазі… не лише щодо Вічності, а й щодо нас.
Ендар зупинився, і його погляд став серйозним. Меланія могла бачити в його очах, як він вагається, шукаючи правильні слова.
— Я не знаю, — сказав він тихо. — Але я знаю, що я тут, з тобою. Ми разом у цьому, Меланія.
Її серце почало битися швидше, коли він звернувся до неї на ім’я, і ці слова, хоч і були простими, мали в собі таку глибину, яку вона не могла пояснити. Вони продовжували йти, але тепер вона відчувала його близькість зовсім по-іншому.
Тіні від дерев лягали на землю, створюючи химерні візерунки, і раптом усе навколо них почало змінюватися. Ліс, що раніше здавався прохолодним і відстороненим, зараз здавався живим, повним тихого чарівництва, яке наповнювало повітря.
— Якби ми могли залишитися тут, — сказала Меланія, — без усього цього… боротьби… виборів. Тільки ми двоє, цей ліс і світанок.
Ендар відчув, як його серце стискається від цих слів, і, хоч це було неймовірно важко для нього, він не міг не відповісти.
— Якщо б ми могли, я б залишився тут із тобою. Але Вічність вимагає іншого.
Меланія повернулася до нього, і їхні погляди зустрілися в тихому обміні, у якому не було жодних слів, тільки глибоке розуміння. Вони були більше, ніж просто двоє людей. Вони були частинами чогось більшого, чогось, що об’єднувало їх через час і простір. І хоч вони знали, що їхня боротьба ще попереду, вони також розуміли, що це почуття між ними не може бути просто тимчасовим.
— І що з нами буде? — Меланія не могла утриматися від цього питання.
— Ми продовжимо. Разом, — відповів Ендар, його голос звучав впевнено.
Вони залишили ліс позаду, і перед ними відкрилася нова реальність. І хоча їхня подорож тільки починалася, вони більше не були одні. Вічність, і сама любов, яка стала частиною її тканини, тепер була з ними.