Світ чекав.
Емірен ступив уперед, і дорога, що не існувала, почала змінюватися. Повітря навколо затремтіло, розсипаючись блиском, схожим на уламки скла, що відбивали не світло, а саму сутність часу.
Фламен і Порожній зупинилися, ніби щось невидиме стримувало їх.
— Що тепер? — запитав Порожній, стискаючи пальці, ніби намагаючись утримати щось невловиме.
Емірен не відповів одразу. Він відчував, як простір навколо змінюється з кожним їхнім подихом, з кожною думкою. Дорога вже не просто чекала — вона прислухалася.
І тоді він почув це.
Голос.
Тихий, майже нечутний, він звучав не в повітрі, не в думках, а глибоко всередині самої реальності. Це не був звук, а відчуття. Заклик, що линув із місця, якого не існувало.
— Хтось кличе нас, — сказав він.
Фламен примружився, прислухаючись, але почув лише тишу.
— Я нічого не чую.
— Бо це не звук, — відповів Емірен. — Це те, що існує за межами голосу.
Він зробив ще один крок.
І світ розірвався.
Падіння у порожнечу
Не було відчуття руху.
Вони не летіли і не падали. Вони просто перестали стояти на місці. Простір зник, і водночас розширився до нескінченності. Навколо не було нічого — ні світла, ні темряви, лише відчуття присутності чогось невидимого.
Фламен інстинктивно стиснув руку, намагаючись запалити полум’я, але в цьому місці не було ні вогню, ні тіні.
— Де ми? — запитав Порожній, хоча сам розумів, що відповіді немає.
Емірен відчув, як щось доторкнулося до його думок. Це було не так, як у Вічному Саду, де час був живим, і не так, як у світі за воротами, де все ще не мало форми.
Це місце не існувало.
І водночас було всім.
— Воно говорить до нас, — прошепотів він.
Ті, хто не мають імен
І тоді перед ними з’явилися силуети.
Їх не можна було назвати тінями, бо тут не було світла, яке могло б їх створювати. Вони були більше схожі на тріщини в реальності, що оголювали щось поза межами звичного світу.
— Ви створюєте.
— Ви формуєте.
— Але чи знаєте ви, що саме даєте життю?
Голоси не звучали окремо. Вони лунали в унісон, переплітаючись у єдиний потік, що не мав початку і кінця.
Емірен зробив крок уперед, відчуваючи, як ці слова проникають у нього, змушуючи щось змінюватися в самому серці його сутності.
— Хто ви?
— Ми — ті, хто чекають.
— Ми — ті, кого ви ще не створили.
Фламен стиснув пальці в кулак.
— Це пастка.
— Ні, — заперечив Порожній. — Це ще одне випробування.
І тоді простір почав стискатися.
Вибір між реальністю і небуттям
Світ більше не був порожнім.
Він почав формуватися, і це залежало від них. Усе, що вони скажуть, подумають або відчують, відображалося в цьому просторі, створюючи нові можливості.
Перед ними з’явилися двері.
Одні — з чорного каменю, на поверхні якого рухалися символи, що неможливо було прочитати.
Другі — з білого світла, що постійно змінювало свою форму, неначе саме визначало, що бути реальним, а що — ні.
Треті — невидимі, вони не існували, але водночас Емірен знав, що вони там.
— Які з них справжні? — запитав Фламен.
— Ті, які ми оберемо, — відповів Порожній.
Емірен відчув, як голоси знову прошепотіли:
— Вибір буде останнім.
Він простягнув руку до дверей…
І світ завмер в очікуванні.